Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Минуло кілька місяців. Назар працював бездоганно: приїздив вчасно, тримав машину в порядку, не ставив зайвих запитань, умів мовчати, коли начальник говорив телефоном або дивився у вікно, занурений у свої думки.

Олег Павлович цінував це. Він був людиною стриманою, зібраною, рідко дозволяв собі розмови не по справі. Іноді Назар ловив на собі його уважний погляд, але списував це на звичку керівника придивлятися до людей.

Одного разу Олег Павлович зателефонував рано-вранці.

— Заїдеш до мене додому. Треба зустріти батьків, вони повертаються з поїздки. Потім одразу в офіс.

На той час Назар уже добре орієнтувався в місті, знав вокзали, аеропорт, ділові квартали й тихі старі вулиці. Він під’їхав без запізнення. Олег Павлович вийшов із дому, сів у машину, і вони поїхали зустрічати літню пару.

Павло Данилович і Людмила Андріївна йшли повільно, але трималися з гідністю. Назар вийшов, щоб допомогти з багажем. Олег Павлович коротко представив:

— Це Назар, мій водій.

Літній чоловік зблід так різко, що Людмила Андріївна схопила його під руку.

— Хто? — перепитав він, не зводячи очей із Назара.

— Тату, що з тобою? — здивувався Олег Павлович. — Назар. Я ж сказав.

— Молодий чоловіче, — голос Павла Даниловича здригнувся, — хто ваші батьки?

Назар розгубився.

— Матері давно немає. Звали Марина Левченко. Я сам Назар Олегович Левченко. Виріс у селі, потім у бабусі Софії, потім у її сестри. Батька я ніколи не бачив.

Людмила Андріївна прикрила рот долонею. Олег Павлович завмер, ніби не відразу збагнув почуте. А Павло Данилович прошепотів:

— Він схожий на мого брата. Господи, як же схожий…

І в цю мить Олег Павлович раптом зрозумів те, від чого в нього підкосилися ноги…