Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Уранці Назар сидів в автобусі біля вікна й дивився, як інших хлопців обіймають матері, батьки, брати, дівчата. Хтось сміявся, хтось плакав, хтось пхав у руки згортки з їжею. Він шукав очима Ярину, та її ніде не було.

Зате біля старого клена стояла Соломія. У світлій сукні, тонка, гостролиця, з такими сумними очима, що Назар мимоволі підвівся, збираючись вийти. Та пролунала команда сідати, двері зачинилися, автобус здригнувся й покотився вперед.

Назар припав до скла. Соломія йшла слідом кілька кроків, доки могла, потім зупинилася. Він бачив її дедалі менше, та чомусь саме цей маленький силует залишився в нього перед очима на довгі місяці.

Служити Назар потрапив у десантні війська. Там його міцне тіло, витривалість і звичку мовчати швидко помітили. Сослуживці спершу дивувалися, що йому ніхто не пише й не телефонує.

— Ти що, з дитбудинку? — спитав якось один із хлопців без злоби, радше з простоти.

Назар коротко розповів: мати померла, батька не бачив, бабуся теж пішла, виховала дальня рідня. Про прізвиська й приниження говорити не став. Хлопці зрозуміли, що далі розпитувати не треба.

— Нічого, — поплескав його по плечу старший товариш. — Відслужиш, одружишся, сам собі сім’ю збудуєш. Таку, щоб міцніша за будь-яку рідню.

Назар тоді усміхнувся. У глибині душі він іще думав про Ярину, хоч листів від неї так і не прийшло.

Коли служба закінчилася і він повернувся в село, виявилося, що Ярина давно поїхала вчитися до великого міста. Соломії теж не було. А баба Галя зустріла його без радості…