Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Марина й Олег зустрічалися майже два роки. Їхнє кохання не було гучним, показним, але трималося міцно: на листах, рідкісних поїздках, довгих розмовах і тому впертому довір’ї, яке буває в молодих людей, певних, що весь світ можна перемогти, якщо триматися за руки.

Весілля зіграли скромно. Лариса була поруч із Мариною того дня й бачила, як подруга то усміхалася, то крадькома стирала сльози. Батьки Олега, Павло Данилович і Людмила Андріївна, на урочистість не прийшли. Вони не прийняли вибору сина й поставили його перед вибором: родина або Марина.

Олег обрав дружину.

— Перший час доведеться пожити в твоєї матері, — винувато сказав він Марині після весілля. — Батько заборонив мені з’являтися в його господарстві й сказав, що допомоги не буде. Нічого, влаштуюся в місті. Освіта в мене є, руки теж. Викрутимося.

Марина погладила його по щоці.

— Мама буде рада. Вона добра, ти ж сам знаєш. А я й тут знайду роботу. Мені вже пропонували готувати для робітників.

Олег зітхнув.

— Мої батьки теж не злі. Просто звикли, що все має бути по їхній волі. Вони й наречену мені вже приглянули.

— Твоя мама приходила до мене, — тихо зізналася Марина. — Просила піти з твого життя. Казала, що я проста дівчина, донька працівниці ферми, і тільки зіпсую тобі долю.

— Не слухай. — Олег обійняв її міцніше. — Колись вони зрозуміють, що помилялися. Ми проживемо так, що їм соромно стане за свої слова.

Та Павло Данилович і Людмила Андріївна довго не думали миритися. Вони чекали, що син охолоне, втомиться від скромного життя, покине своє кохання й повернеться додому.

Повернувся він до них за п’ять років. Тільки не тому, що одразу розлюбив, а тому, що дозволив чужим словам отруїти все, що колись вважав своїм щастям…