Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Назарові тоді був усього місяць.

До того в житті Марини вже з’являлася біда, яку вона спершу прийняла за порожню сільську балаканину. Того року на околиці їхнього села зупинилася велика група приїжджих. Люди вони були галасливі, яскраві, незвичні для місцевих: жінки торгувалися за молоко й овочі, діти носилися босоніж по курній дорозі, чоловіки просили в адміністрації тимчасову роботу.

Робочих рук якраз бракувало, і незабаром приїжджих стали відправляти то в поле, то на ферму, то на ремонти. Серед них особливо вирізнявся Дем’ян — молодий, смаглявий, чорнявий, з легкою усмішкою і таким голосом, що навіть суворі жінки мимоволі озиралися.

Марина працювала на кухні для бригади. Дем’ян кілька разів затримував на ній погляд, кидав жарти, говорив компліменти, від яких вона ніяковіла й сердито відверталася. Для неї це було неприємно не тому, що він був грубий, а тому, що навколо одразу починалися хихотіння.

— Диви, Маринко, повезе він тебе, — реготали жінки. — Он як очима їсть.

— Перестаньте, — обривала їх Марина. — Я заміжня.

— Заміжня вона! — не вгамовувалися ті. — Хіба це всім заважає? Та й Олег твій щось не квапиться спадкоємцями обзаводитися. Може, йому допомога потрібна?

Марина червоніла від сорому й злості. Вона боялася, що чутки дійдуть до чоловіка, а Олег, гарячий і гордий, влаштує бійку. Кілька разів вона просила перевести її на інше місце, та начальник господарства тільки руками розводив.

— Куди я тебе подіну? Ти в мене одна з освітою, хто людей годуватиме? Не вигадуй. Літо, роботи по горло.

І Марина поверталася до плити, до казанів, до важкого запаху гарячої кухні й до чужих пересудів, що липли до неї, як дим…