Слідчий удочерив німу дівчинку, яка пережила трагедію, а за десять років її перший малюнок повернув його до старої справи

— Я хотів дати тобі можливість самому сказати, чому ти це зробив, — відповів Максим. — Ми були майже братами. Принаймні я так думав.

Сергій усміхнувся, але кутик його рота нервово сіпнувся.

— Ти завжди любив гучні слова. Братерство, обов’язок, справедливість. Надто правильний для справжнього життя.

— А Олег був неправильним?

Максим дістав портрет Дарини й прозорий пакет із запонкою, а тоді поклав їх на іржавий металевий ящик між ними.

— Вона все згадала. А сторож бачив, як ти виносив з архіву викрадену теку.

Сергій узяв аркуш і вдивився у власне спотворене обличчя. Усмішка зникла. Він перестав удавати здивування.

— Олег розумів, як улаштований світ. Його фірма отримувала замовлення, я забезпечував захист і потрібні зв’язки. Через будівництво проходили кошти наших партнерів. Усі були задоволені, доки він раптом не вирішив стати чесним сім’янином.

Слова звучали майже буденно. Сергій розповів, що Олег захотів припинити незаконні операції й збирався передати відомості про партнерів. Для інших це означало викриття, для Сергія — кінець кар’єри й свободи.

— Того вечора я приїхав поговорити, — вів далі він. — Хотів переконати його схаменутися. Але він почав погрожувати, поліз у бійку. Далі вибору вже не було.

— Вибір був щосекунди. Ти вбив його.

Сергій скривився, ніби почув неприємне спрощення.

— Він сам довів усе до цього.

— А його дружина? Маленький син? Вони теж тебе довели?

— Вони побачили мене. Їх узагалі не мало бути вдома. Свідків залишати не можна було.

Максим слухав рівний голос людини, з якою провів половину життя, і відчував усередині холод. Сергій не шукав виправдання для загиблих. Він пояснював їхню смерть як незручний наслідок зірваної домовленості.

— Чому тоді залишив Дарину?

Уперше Сергій відвів очі.

— Я не відразу зрозумів, що вона в кімнаті. Коли зазирнув під ліжко, дівчинка лежала нерухомо. Я вирішив, що вона померла від страху. Потім помітив дихання і… не зміг.

Він зробив паузу, ніби й досі вважав це виявом людяності.

— У мене незадовго до того народилася донька. Я подивився на неї й пішов. Подумав: якщо дитина виживе й нічого не розповість, значить, мені дозволено почати спочатку.

— Вона вижила, — сказав Максим. — І все запам’ятала.

Максим указав на малюнок у його руках. Папір наче повернув Сергія до кімнати, з якої він подумки тікав десять років.

— Ні. Вона не могла бачити.

— Бачила портсигар у твоїй руці. Машину біля будинку. Запам’ятала, як Олег опирався. І запам’ятала цей шрам.

Максим указав на щоку портрета. Сергій машинально торкнувся того самого місця. Під тонким шаром маскувального засобу справді вгадувалася нерівна світла смуга.

— Він устиг поранити тебе перед смертю, так?

— Це нічого не доводить.

— Твоє зізнання вже записане. Як і слова про дружину й дитину.

Обличчя Сергія перекосилося. Він жбурнув аркуш і різко витяг з-під піджака пістолет.

— Тоді ти звідси не вийдеш. Усе спишуть на твою одержимість і спробу вчинити самосуд.

Ствол піднявся на рівень грудей Максима. Тієї ж миті за іржавою колоною клацнув запобіжник.

— Кинь зброю, Левченку! — голос Мельника прокотився цехом. — Ти в оточенні.

З укриттів з’явилися працівники. Сергій метнув погляд праворуч, ліворуч, зрозумів, що проходи перекриті. На мить він завмер між люттю й панікою, а потім різко розвернувся й кинувся в глибину цеху…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇