Слідчий удочерив німу дівчинку, яка пережила трагедію, а за десять років її перший малюнок повернув його до старої справи

Вимога зупинитися лише підстьобнула його. Сергій петляв між рештками верстатів, перекидав ящики й ховався в напівтемряві. Максим побіг слідом. Він чув позаду кроки групи, але відстань між ним і втікачем була меншою.

Погоня вивела їх до металевих сходів. Сергій піднявся на другий рівень, де під самим дахом тяглися проіржавілі містки. Під ногами гуркотіли ґратчасті настили, внизу чорнів величезний порожній простір. Біля дальніх перил Сергій зупинився й знову навів зброю.

— Не наближайся! — вигукнув він. — Я стрибну.

Максим піднявся на майданчик і завмер за кілька метрів, тримаючи його на прицілі.

— Тікати нікуди. Поклади пістолет.

— Щоб ти побачив мене за ґратами? Щоб відсвяткував перемогу? Ні.

— Мені нічого святкувати. Я хочу зрозуміти одне: навіщо ти стільки років лишався поруч? Чому підтримав мене, коли я взяв Дарину, приходив у дім, удавав близьку людину? Ти міг поїхати й зникнути.

Сергій провів долонею по обличчю. Його дихання збилося, колишня холодність зникла.

— Я мав знати, що вона не згадає. Поки був поруч, бачив кожну зміну й міг спрямовувати тебе вбік. Спочатку думав, що це лише контроль. Потім… мені стало шкода її. І тебе теж.

Він коротко й надломлено засміявся.

— Я дивився, як ти рік за роком відкриваєш ту теку, і часом хотів, щоб ти нарешті здогадався. Щоб усе скінчилося. А коли Даша почала малювати, зрозумів, що не готовий.

Перед Максимом стояв той самий убивця, але тепер за самовпевненістю проступала людина, яка багато років жила всередині власного злочину. Це не викликало жалю, здатного скасувати провину. Лише робило зраду ще страшнішою.

— Поклади зброю, Сергію. Ти відповіси за те, що зробив, але залишишся живим.

— Для мене життя вже немає.

Він ступив назад. Проіржавіла огорожа опинилася впритул до краю, і Сергій переніс вагу в порожнечу. Максим рвонувся вперед і встиг перехопити його за зап’ясток. Пістолет вислизнув, ударився об настил і провалився вниз.

Сергій повис над цехом. Його вага тягнула Максима до краю, метал різав коліна.

— Відпусти! — хрипів Сергій, намагаючись вирвати руку. — Дай усьому скінчитися.

— Ні. Ти житимеш і щодня пам’ятатимеш тих, кого позбавив життя. Це не я вирішуватиму твою долю.

Працівники, які підбігли, схопили Максима за плечі й допомогли витягти Сергія на містки. Той лежав на холодному металі, задихався й плакав, уже не намагаючись зберегти гідність. На його зап’ястках клацнули наручники.

Пізніше, на першому ж допиті, Сергій визнав, що забрав Олегову запонку в ніч убивства і всі ці роки зберігав її в гаманці як похмурий знак своєї безкарності. Поспішаючи покинути архів із викраденою текою, він випадково впустив її біля машини.

Максим дивився згори вниз і не відчував тріумфу. Десять років пошуків завершилися, але людина, яку він викрив, посідала надто велике місце і в його власному житті. Замість перемоги лишилися втома, гіркота й порожнеча. Справедливість нарешті дістала шанс, однак її смак виявився важким…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇