Слідчий удочерив німу дівчинку, яка пережила трагедію, а за десять років її перший малюнок повернув його до старої справи

Залишивши доньку з Ларисою Петрівною, Максим попрямував просто до Мельника. Полковник зустрів його роздратовано, але той мовчки поклав на стіл запонку в прозорому пакеті й заяву сторожа.

— Я прийшов не порушувати ваш наказ. Я батько дитини, яку вилучили після неправдивої скарги, і свідок дій Сергія Левченка. Він проник до архіву, викрав теку й загубив річ, що належала загиблому Олегові Черненку.

Мельник двічі прочитав заяву. Недовіра на його обличчі поступово змінилася зосередженістю.

— Ти розумієш, що цього недостатньо для обвинувачення в потрійному вбивстві?

— Розумію. Але пам’ять Дарини повертається. Сьогодні вона вперше вимовила слово й упізнала Сергія на фотографії як Тінь. Вона готова відтворити його обличчя.

Полковник довго вистукував пальцями по столу. Він не любив визнавати помилки, але ще менше любив ігнорувати факти, які можна перевірити.

— Даю тобі добу. Тільки під моїм контролем. Мені потрібні прямі свідчення, зізнання або доказ, який витримає перевірку. Якщо знову виявиться, що ти будуєш висновки на своїй одержимості, наслідки приймеш сам.

Максим погодився. Тепер почався справжній відлік. Сергій міг дізнатися про заяву сторожа й зрозуміти, що простір довкола нього звужується. Загнана людина, здатна вбити родину, ставала особливо небезпечною.

Дорогою Максим кілька разів дивився в дзеркало заднього виду. Явного стеження не було, але додому він не поїхав. Купив дешевий одноразовий телефон і з нього набрав номер Сергія.

— Нам треба поговорити.

— Де ти пропадаєш? Що це за номер?

— Я знаю, що сталося в будинку Черненків десять років тому. Знаю достатньо, щоб по тебе прийшли.

На тому кінці запала довга тиша.

— Чого ти хочеш?

— Почути правду від тебе. Завтра опівдні, на старому цегельному заводі за містом. Приїжджай сам. Це твій останній шанс пояснитися.

Максим вимкнув телефон. Покинутий завод складався з кількох порожніх корпусів і довгих цехів. Там можна було провести зустріч подалі від випадкових людей. За умовою Мельника прихована група мала перебувати поблизу, не показуючись, доки Сергій не зізнається або не створить прямої загрози. Максим усе одно хотів першим подивитися йому в очі.

Ніч він провів у дешевому мотелі біля шосе. Світло фар ковзало по стелі, рідкісні машини гули за вікном. Сон не приходив. Максим перебира́в можливі відповіді, уявляв, що Сергій приїде не сам, спробує втекти або нападе одразу. Для зізнання потрібна була приманка, яку той не зможе оголосити вигадкою.

Він перевіряв диктофон, проговорював запитання й щоразу викреслював ті, що звучали як пряме звинувачення. Сергія слід було змусити не захищатися, а пояснювати себе; саме в поясненні той міг відкрити деталі, відомі лише злочинцеві. За професійним розрахунком ховався інший страх: Максим не був певен, що зуміє зберегти спокій, почувши правду від людини, яку стільки років впускав до дому своєї доньки.

Уранці Лариса Петрівна повідомила, що Дарина малювала майже всю ніч. Максим заїхав до неї перед зустріччю. Дівчина сиділа над стосом зіпсованих аркушів, втомлена, але напрочуд зібрана. Побачивши батька, вона вибрала один малюнок і простягнула йому.

На папері було обличчя Сергія. Не привітний вираз друга, знайомий Максимові багато років, а перекошені люттю риси людини в мить нападу. На щоці тягнулася свіжа нерівна рана. Дарина досягла майже портретної схожості; тепер повторювана на перших аркушах лінія отримала своє місце й сенс.

Максим присів поруч.

— Дякую, доню. Ти зробила все, що могла. Далі моя черга.

Вона міцно стиснула його пальці. У цьому жесті змішалися прохання повернутися й довіра, яку він не мав права зрадити.

Опівдні Максим увійшов до найбільшого заводського цеху. Вибиті вікна пропускали сіре світло, на підлозі лежали уламки цегли й іржаві деталі старого обладнання. Під курткою був закріплений маленький диктофон, виданий Мельником. За рішенням полковника на час операції Максимові повернули службову зброю. Працівники зайняли укриття заздалегідь, але в порожньому приміщенні їхня присутність нічим себе не виказувала.

Рівно в призначений час ззовні почувся звук автомобіля. Сергій увійшов сам, у дорогому костюмі, надто акуратному для цього місця. Зупинився за кілька кроків і оглянув темні прольоти над головою.

Кілька секунд вони мовчали. Максим бачив перед собою знайому ходу, звичний жест поправити рукав, вираз обличчя людини, з якою ділив роки служби. Тіло ще впізнавало друга раніше, ніж розум нагадував про вбивство. Саме тому майбутня розмова була небезпечна не менше за зброю: Сергієві досить було знову заговорити колишнім голосом, щоб спробувати повернути стару довіру.

— Навіщо знадобився весь цей спектакль? — спитав він.

Максим зустрів його погляд і вперше побачив перед собою не друга, а людину, яку Дарина десять років зображала безформною Тінню…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇