Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес

— Пише.

Уперше за всі ці дні він усміхнувся. Дуже коротко, майже винувато.

— Тоді в нас є шанс.

Шанс виявився дорогим.

Суміші, препарати, консультації фахівців, укріплення вольєра, опалення, аналізи — усе це коштувало грошей, яких у центру не було. За десять днів бухгалтерка Тетяна принесла Олені теку й довго сиділа в кабінеті. Потім вийшла бліда, з червоними очима, і не відповіла Марії на запитання, що сталося.

Увечері Олена зібрала працівників у кімнаті відпочинку. Там стояв старий диван із продавленими підлокітниками, електричний чайник, дошка з розкладом змін і фотографіями прилаштованих тварин. На одній кнопкою був приколотий знімок Рудого після обробки ран: він дивився в камеру спідлоба, недовірливо, але вже не приречено.

— У нас критична ситуація, — сказала Олена. — Постачальники вимагають оплати. За оренду землі борг за два місяці. Приватний фонд, який обіцяв закрити витрати на карантин, переніс переказ на невизначений строк.

— Тобто відмовився, — буркнув Павло.

Олена зробила вигляд, що не почула.

— Нам доведеться скоротити прийом нових тварин і переглянути витрати.

— Які витрати можна переглянути у слоненяти? — спитав Литвин.

— Я не кажу про припинення лікування.

— Поки що.

Кімната завмерла. Марія сиділа біля вікна, стискаючи горнятко з вистиглим чаєм. За склом темнів двір, у світлі ліхтаря миготіли мокрі гілки.

Олена повільно повернулася до ветеринара.

— Вікторе Андрійовичу, я розумію ваш стан. Але прошу не перетворювати робочу нараду на звинувачення.

— А я прошу не перетворювати живу тварину на рядок у таблиці.

— Кожна тварина тут — рядок у таблиці, — різко сказала Олена. — Інакше за місяць тут не буде жодної тварини. Буде опечатана територія й борги, які ми виплачуватимемо до пенсії.

Павло опустив очі. Хтось із волонтерів тихо схлипнув.

Марія раптом згадала нічний запис: хобот, що тягнеться до собаки; Рудий, який заплющив очі; перший ковток суміші. Їй стало майже фізично боляче від думки, що це може закінчитися не хворобою навіть, а платіжкою.

— Давайте покажемо запис, — сказала вона.

Олена подивилася на неї так, ніби чекала саме цього й заздалегідь знала, як відповість.

— Ні.

— Не журналістам. Не натовпу. Зробимо нормальний збір. Без сенсацій. Пояснимо, що потрібен карантин, що тварина важка, що жодного доступу для відвідувачів не буде.

— Ти чуєш себе? Сліпе слоненя і врятований пес. Це розлетиться за добу. Люди вимагатимуть продовження, відео, прямі ефіри. А якщо Тимоша помре? Ти готова читати коментарі, що ми вбивці й нажилися на трагедії?

Марія зблідла.

— А якщо він помре, бо ми боялися коментарів?

Олена нічого не відповіла. Лише взяла теку зі столу й вийшла.

За два дні запис усе-таки з’явився в мережі.

Марія дізналася про це вранці, коли телефон почав вібрувати без упину. Спершу повідомлення від знайомих волонтерів: «Це ваш?» Потім посилання. Потім дзвінок Литвина.

— Ти викладала? — спитав він без привітання.

— Ні.

— Я теж ні.

Відео було коротке, всього сорок секунд. Зеленкувата нічна зйомка. Тимоша тягне хобот до сітки. Рудий підповзає ближче. У підписі — гучні слова: «Сліпе слоненя вмирало від туги, аж поки до нього не підселили покаліченого пса». Назву центру не вказали, але в коментарях швидко знайшли за емблемою на куртці Марії, що мигнула в кутку кадру.

До полудня біля воріт стояли дві машини з камерами. Ще за годину приїхала Олена. Вона увійшла до корпусу так швидко, що двері вдарилися об стіну.

— Хто?