Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес

— спитала вона.

Ніхто не відповів.

У кімнаті персоналу сиділи Марія, Литвин, Павло, Тетяна і двоє асистентів. На столі лежав ноутбук із відкритим відео. Лічильник переглядів ріс просто на очах.

— Я питаю, хто злив запис?

— Не я, — сказав Павло.

— Не я, — тихо сказала Тетяна.

Асистенти замотали головами.

Олена перевела погляд на Марію.

— Ти вчора говорила про збір.

Марія відчула, як кров прилила до обличчя.

— І що?

— У тебе був мотив.

— Мотив урятувати тварину — так. Але я не викладала.

— У тебе був доступ до камер.

— У всіх був.

— Не в усіх пароль адміністратора.

Литвин різко підвівся.

— Олено, обережніше.

— Ні, Вікторе Андрійовичу, це ви обережніше. Через цей ролик нам уже телефонують із наглядової служби. Журналісти стоять під воротами. У коментарях люди вимагають показати тварину. А якщо запис украли з нашої системи, це порушення внутрішнього регламенту й персональних даних працівників.

— Там немає персональних даних, — сказала Марія. Голос у неї здригнувся, і це розлютило її ще дужче. — Там тварини.

— Там територія центру, працівники, медична процедура. І хтось вирішив, що має право розпоряджатися цим на власний розсуд.

— Може, той, хто хотів допомогти.

— Допомога без дозволу називається самоуправством.

Павло грюкнув долонею по столу.

— Та годі вже! Грошей нема, звір помирає, люди гроші несуть — у чому біда?

Олена повернулася до нього.

— Біда в тому, що ввечері приїде комісія. А ще біда в тому, що автор ролика вказав посилання на особисту картку.

Усі замовкли.

Марія не відразу зрозуміла.

— Що?