Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали

Марія набрала: «Потім. Тільки знімай теж, будь ласка».

Пальці тремтіли так, що вона кілька разів промахнулася по літерах.

За сорок хвилин Дмитро подзвонив. Голос був здавлений.

— Машо.

— Що?

— Пляшечки немає.

Вона заплющила очі.

— Як немає?

— Мама сказала, що помила. Потім сказала, що викинула соску, бо вона тріснула. Упаковку суміші теж викинула, там лишалося трохи.

Марія не відразу змогла вдихнути. Перед очима попливли білі плями.

— Ти знімаєш?

— Так. Тетяна тут. Вона… вона теж чула.

У слухавці пролунав голос Олени Сергіївни — далекий і різкий:

— Діма, ти з глузду з’їхав? Ти матір свою знімаєш? Через цю ненормальну?

Потім гавкіт. Герда.

Дмитро вилаявся.

— Герда не дає відкрити сміттєвий пакет.

— Не відкривай без Тані. Знімайте все.

— Машо, вона просто на пакет лягла.

Марія раптом відчула таку слабкість, що їй довелося сісти на край стільця.

— Дімо, послухай мене. Не кричи на неї. Подивися, що в пакеті.

У слухавці шуміли кроки, важке дихання, шарудіння поліетилену. Потім Тетяна сказала: «Дім, стоп. Ось пляшечка. Усередині пакетика. І упаковка від якогось ліків».

Марія стисла телефон обома руками.

— Яких ліків?

Мовчання тривало кілька секунд.

— Не знаю, — сказав Дмитро. — Назва стерта. Блістер порожній. Мама каже, це її таблетки від безсоння, старі.

Олена Сергіївна закричала щось нерозбірливе. Герда знову загавкала — глухо, сердито.

— Вези все сюди, — сказала Марія. — І не залишай це в неї.

— Я зрозумів.

Він вимкнувся.

Марія сиділа нерухомо, доки телефон не згас у її руках. Усередині не було тріумфу. Не було навіть чіткої думки «я мала рацію». Був лише крижаний жах: якби Герда не лягла на пакет, якби Дмитро не послухав, якби Тетяна не прийшла — пляшечка зникла б назавжди.

Артем тихо ворухнувся. Марія нахилилася над ним, обережно торкнулася губами його теплого лоба.

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Я мала раніше зрозуміти.

Опівдні до лікарні приїхав Дмитро. Він ніс прозорий пакет, у якому лежали пляшечка, зім’ята упаковка суміші, блістер без назви й маленький флакон від крапель. Обличчя в нього було сіре.

Тетяна прийшла разом із ним — у пуховику поверх домашньої кофти, з розкуйовдженим волоссям. Вона обійняла Марію однією рукою — незграбно, обережно.

— Тримайся, Маш.

Дмитро мовчки передав пакет медсестрі. Та покликала лікаря. Все оформили, підписали, забрали на дослідження. Марія дивилася, як чоловік ставить підпис на папері, й раптом помітила, що в нього тремтить рука. Така сама тремтіння була в нього в день, коли він уперше взяв новонародженого сина на руки.

— Де твоя мама? — спитала Марія, коли вони лишилися втрьох у коридорі.

— Пішла.

— Куди?

— Сказала, що їй зле. Що ми її зрадили.

Тетяна кашлянула.

— Вона ще сказала, що ти, Маш, спеціально налаштовуєш Діму. І що собаку треба приспати, поки вона когось не загризла.

Марія закрила обличчя долонею.

Дмитро різко повернувся до сусідки.

— Таню, не треба зараз.

— Треба, — тихо сказала та. — Бо я бачила, як ваша Герда лежала на сміттєвому пакеті й не давала його винести. І бачила, як Олена Сергіївна намагалася той пакет забрати. Тож не треба робити вигляд, ніби нічого не відбувається.

Дмитро відвернувся. Його плечі опустилися.

Увечері прийшла працівниця служби у справах сім’ї — не сувора «тьотя зі страшних історій», як Марія встигла собі уявити, а втомлена жінка років сорока п’яти з короткою стрижкою і папкою під пахвою. Розмовляла спокійно, ставила багато запитань. Хто живе в квартирі. Хто буває біля дитини. Які ліки є вдома. Чи немає конфліктів. Чи має мати підтримку. Чи не вживає хтось сильнодійні препарати. Марія відповідала чесно. На запитанні про конфлікти зі свекрухою запнулася.

— Були, — сказала вона. — Після народження сина посилилися.

— У чому проявлялися?

Марія подивилася на Дмитра. Він сидів поруч і не піднімав очей.

— Вона казала, що я погана мати. Що в мене немає молока, що я нервова, що я зіпсую дитину. Вимагала, щоб ми віддали їй ключі від квартири. Хотіла приходити без дзвінка.

Працівниця занотувала.

— Ключі були?