Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали

— Ти справді думаєш, що мама могла щось зробити?

Марія дивилася на сина.

— Я думаю, що Герда не просто так гарчала.

— Собака не лікар.

— Але вона була поруч. Увесь час. Вона не відходила від нього ні на хвилину.

Дмитро тихо всміхнувся, але в цій усмішці не було злості — тільки втома.

— Машо, мама все життя мені допомагає. Вона може бути важкою, так. Вона лізе, командує. Але вона не чудовисько.

Марія повернулася до нього. На його обличчі за ніч проступила щетина, очі почервоніли.

— А я, виходить, можу бути чудовиськом?

Він мовчав.

— Ти вчора повірив, що я залишила дитину з небезпечною собакою. Що я не справляюся. Що я істеричка.

— Я злякався.

— Я теж.

Слова зависли між ними. Дмитро хотів щось сказати, але в коридорі зашуміли каталки, і він знову опустив голову.

Уранці прийшла лікарка старша, завідувачка відділення. Говорила спокійно, без зайвих емоцій. Первинні аналізи не показували інфекції. У дитини виявили ознаки впливу речовини із седативним ефектом, але точний висновок буде після розширеного дослідження. Марія чула кожне слово й водночас не вірила жодному.

— Звідки це могло взятися? — спитав Дмитро.

— Ліки дорослих, випадкове потрапляння, неправильне дозування дитячих препаратів, забруднена пляшечка, хтось переплутав краплі. Ми не робимо висновків без аналізів. Але вдома треба уважно перевірити все, до чого був доступ.

Марія відчула, як у неї німіють пальці.

— Йому могли… навмисно?

Лікарка подивилася на неї уважно.

— Зараз важливо не будувати здогадів, а забезпечити безпеку дитини. І зберегти всі можливі предмети: пляшечки, соски, упаковки, краплі. За потреби ми передамо інформацію у відповідні служби. Це стандартна процедура.

Слово «служби» змусило Дмитра сіпнутися.

— Тобто нас можуть звинуватити?

— Нас цікавить здоров’я дитини, — сухо сказала лікарка. — Решта залежить від обставин.

Коли вона пішла, Дмитро схопив куртку.

— Я додому. Привезу пляшечку і суміш.

— Я з тобою.

— Ти не залишиш Артема.

Марія подивилася на сплячого сина. Він дихав рівніше, але був надто блідим. Вона не могла піти. Не могла й відпустити Дмитра самого. У грудях знову піднялася паніка.

— Подзвони сусідці. Тетяні з п’ятого. Нехай зайде до тебе. Не чіпайте нічого без відео.

— Що?

— Зніми на телефон, як забираєш пляшечку, упаковку, краплі. Усе. Зрозумів? І не давай мамі нічого викидати.

Дмитро насупився.

— Ти вже вирішила, що вона винна.

— Я вирішила, що наш син опинився в лікарні.

Він вийшов, не відповівши.

Марія залишилася біля ліжечка. За вікном сіріло ранкове небо. У палаті тихо сопіла інша мати, згорнувшись на стільці під дитячою ковдрою. Десь у коридорі плакала дитина. Марія дістала телефон. На екрані було сім пропущених від Олени Сергіївни й одне повідомлення: «Маша, не доводь Діму. Ти зараз не в собі. Подумай про дитину».

Марія перечитала повідомлення тричі. Потім відкрила чат із сусідкою Тетяною.

«Таню, вибач за ранню годину. Діма зараз приїде додому. Дуже прошу, зайди до нас свідком. Треба забрати дитячу пляшечку, суміш і краплі. Нічого не мити. Це важливо для Артема».

Відповідь прийшла майже одразу: «Боже. Йду. Що сталося?»