Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

— Бо вголос побоялася не витримати. — Марія спробувала всміхнутися, але очі наповнилися слізьми. — Сашо, я винна.

— Ти злякалася.

— Це не виправдання.

— Ні.

Вона опустила голову.

— Я мала сказати: «Я тобі вірю». Навіть якби потім виявилося інакше, я мала спершу стати поруч. А я стала між тобою і Сергієм, між паперами й тобою, між страхом і правдою. І вибрала страх.

Олександр довго дивився на неї. Він хотів сказати, що все пробачить просто зараз, бо втомився носити тягар. Але правда була іншою: пробачити — не означає зробити вигляд, що нічого не було.

— Мені боляче, — сказав він.

Марія заплющила очі.

— Знаю.

— Я не знаю, як швидко це мине.

— Я не квапитиму.

Він кивнув. Потім узяв зі столу моток жовтих ниток.

— Зашиватимеш?

— Усе життя, схоже.

— Тоді дай шматок.

Марія обережно відмотала нитку й простягнула йому. Їхні пальці торкнулися. Вона не відсмикнула руки. Він теж.

За місяць Дмитра перевели на реабілітацію. Він схуд ще дужче, лаявся на милиці, на лікарняну їжу й на те, що медсестри не дають йому кави. Коли Олександр прийшов до нього з Іваном, Дмитро зажадав, щоб йому розповіли все без героїчних пропусків.

— Отже, мене врятували дитина, заєць і твоя дружина з нитками?