Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Олександр підвів очі.

Капітан Мороз був людиною не сентиментальною. Його вибачення прозвучало жорстко, майже сухо, але в цій сухості було більше правди, ніж у десятку красивих фраз.

— Прийнято, — сказав Олександр.

Мороз простягнув йому зелений блокнот. Висушений, розправлений, із плямами, з розпливчастим чорнилом. Корінець знову був прошитий жовтою ниткою — новою, рівною.

— Дружина передала, — сказав Мороз. — Просила повернути особисто.

Олександр узяв блокнот.

На першій сторінці Марія написала олівцем: «Я не встигла повірити вчасно. Але я заслужуватиму твою довіру стільки, скільки буде потрібно».

Він прочитав цей рядок кілька разів. Потім закрив блокнот і поклав до внутрішньої кишені.

Увечері він знайшов Марію біля волонтерського складу. Вона стояла серед коробок і клеїла на них папірці. «Перев’язка». «Дитяче». «Тепле». Руки в неї рухалися звично, але повільніше, ніж раніше.

Вона побачила його й завмерла.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Між ними стояла коробка з ковдрами. Олександр раптом подумав, що це правильно: вони не могли одразу кинутися одне до одного, як у старому житті. Надто багато було зламано. Надто багато слів не сказано. Надто багато пауз.

Марія зняла рукавички.

— Сергія перевели до слідчого ізолятора. Мені дзвонили. Він просив передати, що не хотів, щоб усе так…

— Не треба, — сказав Олександр.

Вона кивнула.

— Я не передаю. Просто сказала тобі.

Він підійшов ближче.

— Чому ти написала в блокноті?