Солдат сховався від зливи в дуплі вікового дерева, не знаючи, що під ним ховається таємниця

Дмитро всміхнувся самими губами.

— Слідча скоро зрозуміє, що ти ненадійний свідок.

Він пішов, не озираючись. Павло лишився стояти біля прохідної. Ганна дивилася на нього з вікна, перелякана, бліда.

Опівдні до пансіонату під’їхала стара синя машина. З неї вийшла жінка в темній хустці. Невисока, худорлява, з обличчям, яке важко було назвати старим, але в ньому було щось вигоріле. Вона тримала в руках поліетиленовий пакет із документами й зім’яту фотографію.

Павло впізнав її раніше, ніж Ганна прошепотіла:

— Це Марина. Мама Маші.

Жінка зупинилася біля шлагбаума.

— Мені до Олени Вікторівни, — сказала вона тихо.

Павло натиснув кнопку.

— Проходьте.

Вона подивилася на нього. Погляд був сухий, насторожений. У людей, які надто довго просили і надто часто чули «ні», буває саме такий погляд.

— Ви знайшли? — спитала вона.

Павло не зрозумів, що відповісти. Сказати «так» — означало вдарити. Сказати «не знаю» — збрехати.

— Я провалився туди випадково, — промовив він. — Більше я нічого не знаю.

Марина кивнула, ніби іншої відповіді й не чекала.

— Випадково, — повторила вона. — Отже, дуб таки не витримав.

У цих словах було щось дивне. Павло хотів спитати, що вона має на увазі, але з корпусу вже вибігла Олена. Вона зупинилася на сходах. Марина теж зупинилася.

Дві жінки дивилися одна на одну через мокре подвір’я, і в цій мовчанці було п’ятнадцять років — звинувачень, сорому, чужих розмов, невисловлених прохань.

— Марино… — Олена спустилася на одну сходинку.

— Не треба, — сказала Марина. — Я не до тебе плакати приїхала. Я хочу знати, де моя донька.

Олена заплющила очі.

— Я теж.

— Ти тоді казала, що знайдеш.

— Я шукала.

Марина всміхнулася криво. Звук вийшов короткий, ламкий.

— А твій брат казав, що я її продала. Пам’ятаєш?

Олена здригнулася.

— Я ніколи йому не вірила.

— Але мовчала.

Дмитро з’явився у дверях, ніби його виштовхнуло цим словом. Обличчя в нього відразу стало жорстким.