Співбесіда мала стати початком кар’єри, але за директорським столом на неї чекав несподіваний чоловік

— А ви — Марина Соколова. Диплом з відзнакою, фінансовий менеджмент, практика в трьох компаніях, хороші рекомендації. Ваше резюме я вивчив.

— Приємно чути.

Він ледь усміхнувся. Не тепло. Радше з цікавістю людини, яка чекає, як розгорнеться ситуація.

— Ви здивовані.

— Трохи.

— Чесно. Тоді почнімо. Після вас у мене ще кілька кандидатів.

Співбесіда пішла без зайвої м’якості. Він запитував чітко, вона відповідала так само. Перші хвилини Марина відчувала, як напружені плечі, як у пальцях стискається край папки. Потім розгубленість поступилася місцем злості — знайомій, майже корисній. Тій самій злості, яка в університеті змушувала її не відступати, навіть коли простіше було промовчати.

Вона прийшла сюди по роботу. І отримає її. Незалежно від того, хто сидить навпроти.

За пів години Микита закрив папку.

— Добре. Ми повідомимо рішення до кінця тижня.

Марина підвелася й простягнула руку. Він потис її коротко, сухо, по-діловому.

— До побачення.

— До побачення, Соколова.

Вона вийшла з кабінету, пройшла повз секретарку, зайшла в ліфт і натиснула кнопку першого поверху. Коли двері зачинилися, видихнула так довго, ніби весь цей час тримала повітря всередині.

Потім дістала телефон і написала Віці: «Вгадай, хто там директор».

Відповідь прилетіла майже одразу: «Хто???»

Марина набрала одне слово: «Воронцов».

Поки телефон вибухав повідомленнями, ліфт спустився вниз. Марина сховала його в сумку, вийшла на вулицю й, мружачись, подивилася на яскраве осіннє сонце.

До кінця тижня все стане ясно.

А поки життя тривало.

Дзвінок пролунав у п’ятницю ближче до вечора, коли Марина вже майже переконала себе, що відповіді не буде або вона буде негативною. Вона сиділа на кухні перед чашкою захололого чаю, тримала розкриту книжку, але не прочитала жодного рядка. У голові втретє прокручувалася співбесіда: кожне запитання, кожен погляд, кожна пауза.

Номер був незнайомим, службовим.

— Соколова слухає.

— Добрий день, Марино. Вас турбує Олена Борисівна Мельникова, помічниця керівника з персоналу холдингу «Воронцов і партнери». За підсумками співбесіди вас прийнято на посаду менеджера з розвитку клієнтської бази. Зможете приступити наступного понеділка?

Марина мовчала одну секунду. Лише одну.

— Так. Зможу.

— Чудово. У понеділок о дев’ятій підійдіть у відділ кадрів, шостий поверх. Візьміть документи про освіту й посвідчення особи. Оформимо вас офіційно.

— Зрозуміла. Дякую.

Вона поклала телефон на стіл і якийсь час дивилася на нього. Потім підвела очі до стелі, ніби там можна було знайти відповідь на запитання, яке вже виникло в голові.

Микита Воронцов сам обрав її.

З-поміж усіх кандидатів — її.

Тому що вона справді підійшла краще за інших? Чи тому що йому навіщось знадобилося, щоб саме вона опинилася поруч?

Думка була неприємною. Марина мотнула головою, відганяючи її, і пішла до матері. Та обійняла її ще до того, як Марина встигла договорити новину до кінця.

У неділю ввечері Марина сиділа у Віки. Вони дружили з першого курсу, жили неподалік і могли розмовляти годинами, перескакуючи з одного на інше, але не втрачаючи головного. Віка працювала в рекламній агенції, була рудою, галасливою, гострою на язик і мала лячно добру пам’ять на деталі.

— Отже, Воронцов, — протягнула вона, вмостившись на дивані з ногами. — Микита Воронцов. Той самий, який на четвертому курсі заявив, що твій інвестиційний проєкт — це акуратно зібрана компіляція без власної ідеї.

— Той самий.

— І ти все одно йдеш до нього працювати.

— Іду.

Віка замислилася. Для неї мовчання було майже надзвичайною подією.

— Слухай, я розумію. Велика компанія, нормальна посада, хороша зарплата, старт чудовий. Але працювати під ним — це ж…

Вона пошукала слово.

— Випробування.

— Розумію, — сказала Марина. — Тому й не відмовлюся. Не хочу, щоб він вирішив, ніби може мене налякати.

Віка подивилася на неї з виразом, у якому захоплення змішувалося з тривогою.

— Ти вперта, як бетонний стовп. Це твій головний талант і твоя головна біда.

— Можливо, — погодилася Марина.

І вперше за кілька днів усміхнулася по-справжньому.

Понеділок почався раніше, ніж звичайно. Марина приїхала завчасно, пройшла оформлення у відділі кадрів. Молода співробітниця на ім’я Поліна швидко й доброзичливо провела її по документах, видала перепустку й пояснила основні правила.

Робоче місце було на шістнадцятому поверсі, у відділі розвитку, двома поверхами нижче від директорського кабінету. Просторий відкритий офіс: вісім столів, велике вікно, кавомашина в кутку, папки, монітори, негучні голоси.

Її зустрів безпосередній керівник — Павло Андрійович Ларін. Чоловік років сорока п’яти, ґрунтовний, із коротко підстриженим сивуватим волоссям і поглядом людини, яку рідко вдається здивувати.

— Соколова? — уточнив він, простягаючи руку. — Ласкаво просимо. Я ваш керівник. З директором, наскільки розумію, ви вже знайомі.

— Знайомі, — відповіла Марина нейтрально.

Ларін трохи примружився. Було видно, що він знає про це більше, ніж говорить, але розпитувати не став.

Він познайомив її з колегами. Ілля — аналітик, худорлявий, молодий, із постійно здивованим обличчям. Ніна — менеджерка з партнерів, спокійна, коротко стрижена, говорить тихо, але завжди по суті. Олексій — фахівець із логістики, гучний, добродушний і явно не вміє довго мовчати. Ще кілька співробітників, чиї імена Марина запам’ятала, але характери поки не встигла розкласти по місцях.

Її стіл стояв біля вікна. Комп’ютер, доступи, папки з регламентами. Марина відкрила першу й почала читати уважно, сторінка за сторінкою.

Микита з’явився на шістнадцятому поверсі близько пів на дванадцяту. Без попередження, ніби весь поверх був природним продовженням його кабінету. Підійшов до Ларіна, обмінявся з ним кількома фразами, потім оглянув офіс. Погляд зупинився на Марині.

— Соколова. Освоюєтеся?