Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

— Про непрощення зачекай, — м’яко сказала Галина Петрівна, сідаючи поруч. — Із цим устигнеться. Воно від тебе не втече. Ти спершу стань на ноги як слід. Ти ж як билинка. Тебе вітром хитає. А проти таких, як твоя сестричка з її чоловіком, треба йти не з гарячою головою, а з холодним розумом. Вони тебе раз уже переграли, бо ти їм вірила. Вдруге віри не матимеш. Ось у цьому й твоя сила.

Олеся подивилася на стару довгим поглядом. — А ти мені допоможеш?

— А то ж, — фиркнула знахарка. — Я тебе із замету не для того тягла, горба надривала, щоб ти знову в біду головою пхалася. Допоможу, як же не допомогти. Тільки умова: робиш, як я скажу. У моїй хаті я командую. Ясно?

Уперше за багато днів на змученому обличчі дівчини майнула подоба усмішки. — Ясно, Галино Петрівно.

Від цього дня в хаті знахарки почалося не життя навіть, а облога. Галина Петрівна розуміла: поки в селі ніхто не знає, що Олеся жива, у них є час, але часу мало.

Село, воно як решето: будь-яка новина просочується. Хтось дрова привезе, побачить у вікні чуже обличчя, шепне в крамниці, а з крамниці вже до Марини дійде. І тоді почнеться.

Насамперед знахарка виходжувала дівчину по-справжньому. Обморожені пальці мазала гусячим жиром навпіл із борсучим, витягала з них лихий холод, що засів під шкірою. Відпоювала відварами, відгодовувала.

Спершу ріденькою кашкою, потім густішою, потім уже й м’ясним. Водила до лазні. Не паритися — боронь Боже, серце в ослаблої могло не витримати, — а тихенько прогріти, розім’яти закоцюбле тіло, повернути йому пам’ять про тепло.

І над кожним таким прогріванням шепотіла своє знахарське «на повернення», як називала це сама. Вправляла, казала, дівці душу назад у тіло, бо душа в неї, в Олесі, за ті чужодальні роки наполовину відлетіла. Відвикла вдома жити.

— Ти не думай, що я тут самою ворожбою перебиваюся, — говорила Галина Петрівна, розтираючи їй спину жорстким рушником. — Трава, вона трава й є. Її й в аптеці продають. А слово — воно для тебе. Щоб ти слухала мій голос і знала: ти не одна. Самотній людині вмирати легше — от у чому біда.

А як за когось зачепишся, хоч за одну живу душу, уже й тримаєшся. От я тобі й душа, зачіпка.

Увечері, коли за вікном чорніла хуртовина, знахарка часом діставала блюдце з холодною водою й топила над ним віск у старій закіптюженій ложці.

Лила розтоплений віск у воду, і він застига́в химерними фігурами. А Галина Петрівна довго вдивлялася в них при світлі лампи.

— Що там? — питала Олеся, притихнувши.

— А хто ж його знає? — відповідала стара ухильно. — Віск — він не пророк. Він не майбутнє показує, а нутро. Що в людини на серці важким каменем лежить, те й виллється. Он, дивися, в тебе все дорога та дорога ллється, дорога до воріт. Додому, значить, тягне. Правильно тягне.

Вона не казала дівчині, що в її власному воску третій вечір поспіль виходила одна й та сама решітка. Тюремна решітка.

Тільки на чию долю та решітка ляже, віск не уточнював. А знахарка своєю волею тлумачити боялася. А одного разу вночі, коли Олесю знову скрутив давній жах, вона прокинулася з криком, уся в поту.

Їй привиділося, що вона знову там, у скляному домі, і двері замкнені. Галина Петрівна підвелася, запалила лампу й сказала: — Ну все, годі йому в тобі сидіти. Переляк це, Олесенько, переполох. У нас так кажуть. Злякалася людина сильно, душа з місця зрушила й назад не стала. Ходить потім, здригається від кожної тіні. Я тебе виллю.

Вона взяла чавунець, налила туди холодної колодязної води, розтопила в ложці віск, посадила Олесю на табурет посеред світлиці, накрила їй голову чистим рушником і стала над самою маківкою лити розтоплений віск у воду, примовляючи тихо, наспівно, без запинки давні, напівстерті слова, що перейняла ще від баби.

Щоб викотився переляк із буйної голови, із ретивого серця, з ясних очей, із білих рук. Пішов на воду, на віск, за високі гори, за темні ліси, де сонце не сходить, де люди не ходять. Олеся сиділа під рушником, слухала цей монотонний, заколисливий голос і відчувала, як відпускає.

Не від того, що віск чомусь допоміг, а від того, що хтось живий сидів поруч у глуху ніч і не шкодував для неї ні часу, ні слів, ні тепла. Оце й були ліки. Знахарка вийняла застиглий віск із води, піднесла до лампи.

Зісподу його йшли гострі злі бурульки, нарости, мов голки. — Он який він у тобі засів, — сказала вона, похитавши головою. — Їжакуватий.

— Але нічого. Ще разок-другий виллємо — і піде. Ти, головне, знай: те, що з тобою було, воно минуло, скінчилося. А тіло пам’ятає. Тіло ще лякається за звичкою. Ми йому потихеньку й розтлумачимо, що боятися більше нічого. Лягай. Спи. Я тут посиджу…