Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

І Олеся заснула — вперше без кошмарів, глибоко, як у дитинстві під материнською рукою. А ще Олеся дедалі частіше заговорювала про доньку. «Соня. Сонечка». Цим ім’ям вона марила в гарячці. Ним же й наяву жила.

Дівчинці тепер було близько шести. Пішла з дому зовсім крихіткою, а тепер, мабуть, і не пам’ятає матері. — Росте в Марини. Тітку, певно, мамою кличе. Від цієї думки Олеся не спала ночами. — Вона мене забула, — шепотіла вона в темряві. — Стільки часу. Вона думає, що я — картинка. Що мама — це жінка на фотографії, якої нема й не буде. А я — ось вона, жива. Як їй пояснити? Як?

— Ніяк поки що не пояснюй, — озивалася з печі знахарка. — Прийде час — сама все зрозуміє.

— Дитина материнську кров чує, хоч трісни. Ти, головне, повернися до неї по-людськи, а не нишком, не злодійкою вночі. Щоб при всьому чесному людові стало ясно: ось мати, а ось хто матір у дитини відняти хотів. Тоді й пояснювати нічого не треба буде.

Біда, як водиться, прийшла раніше строку. На кінець другого тижня дід Мирон заявився до знахарки незвично похмурий.

— Леська-то, Оксанина дочка, чув, об’явилася, — сказав він із порога, тупаючи валянками. — По селу чутка пішла, ніби в тебе в хаті баба чужа живе, і ніби ця баба за покійну Леську себе видає. Люди вже язиками чешуть.

Галина Петрівна й Олеся перезирнулися.

— Звідки взяли? — спитала знахарка.

— Та Любка, листоноша, третього дня повз ішла, у вікно до тебе зиркнула. Ти ж знаєш Любку, в неї око, як у сороки. Розгледіла молоду, а язик у неї ще прудкіший за око. До вечора вже все село знало, а сьогодні, чуєш, Марина з міста прикотила, на своїй машині. Біля управи стоїть, з людьми балакає. І, кажуть, таке говорить…

— Що говорить? — тихо спитала Олеся.

Дід зам’явся, дивлячись у підлогу. — Та ти не серчай, доню, не я ж кажу. Вона каже, що сестра її рідна, Олеся, померла три роки тому за кордоном. Вона сама, мовляв, папір бачила, свідоцтво про смерть. А хто в Галини живе — та самозванка, шахрайка. Приїхала, мовляв, на чуже спадкоємство рота роззявити, за покійницю себе видає, щоб дім відсудити. І ніби вона, Марина, вже в поліцію заявила, щоб перевірили ту самозванку. І на знахарку тінь кидає: мовляв, стара з глузду вижила або з тією шахрайкою заодно, переховує.

Олеся зблідла, але не заплакала, навпаки — випросталася.

— Швидко вона, — промовила знахарка задумливо. — Ох і швидко мишей ловить, стерво. Вона ж не дурна, розуміє: якщо ти й справді жива, та ще й із документами, їй кінець, усе спливе. От і вирішила випередити тебе й першою всім сказати, що ти не ти, щоб коли ти рота розкриєш, тобі вже ніхто не повірив. Хитро.

— І що тепер робити? — Олеся стиснула кулаки. — Вона мене самозванкою виставить. У неї гроші, зв’язки, а в мене тимчасовий папірець та фотографія.

— А тепер, — сказала Галина Петрівна, підводячись і розправляючи хустку на плечах, — тепер ми зробимо рівно навпаки тому, чого вона хоче.

— Вона хоче, щоб ти ховалася, а на людях за тебе говорила вона, а ми тебе на люди виведемо. Мироне, скажи, дільничний наш Богдан на місці, не змінили його?

— На місці, в район мотається, а живе тут.

— От до нього й підемо.

— Він хлопець чесний, не куплений іще. Молодий, зате совісний. Нехай він на тебе першим гляне й папери твої прийме як належить. Тоді вже не Марина кричатиме «самозванка», а закон розбиратиметься, хто є хто. А закон, мила, папір любить. І отут у нас із тобою козир.

— Який козир? — не зрозуміла Олеся.

Знахарка всміхнулася самими кутиками губ. — А ти подумай.

— Марина каже, дім на себе переписала, бо ти померла, так? Значить, десь є папір, що ти їй на це добро згоду дала. Або що вона спадщину прийняла як єдина. Тільки от біда для неї. Ти ж у цей час не тут була, а за тридев’ять земель, у чужій країні, під замком. І десь же це записано, що ти там була. Так?

Олеся повільно підвела голову, і в очах її спалахнуло розуміння.

— Штампи, — прошепотіла вона. — У посвідченні на повернення. Консульство мені довідку дало, коли я до них прийшла. З датами. І коли через кордон їхала, теж відмічали. У мене є дати, де я була і коли.

— От-от, — кивнула знахарка. — А коли вона договір підписала твоїм ім’ям у той день, коли ти за морем сиділа, то це вже не спадщина, це підробка. За таке, Олесенько, по голівці не гладять, за таке саджають…