Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

— Я знала, що якщо з’явлюся на Марининому порозі, вона мене знову кудись діне, — говорила Олеся. — Або в психлікарню здасть, скаже, що я з глузду з’їхала, або ще щось. Я вирішила спершу сюди, в село, до дому, Соню забрати й сховатися, поки не зрозумію, як бути. Від станції пішки пішла, попуток узимку нема, а тут завірюха. Я й прилягла. Думала, відпочину хвилинку. А це, виявляється, смерть так підходить. Тихенько, лагідно.

— Тихенько, лагідно, — повторила знахарка, хитаючи головою. — Вона, окаянна, завжди так. Ну та не цього разу. Не з мого порога.

Вона встала, пройшлася хатою, важко спираючись на ціпок. Зупинилася біля вікна, за яким синів короткий зимовий день. — Значить, усе село тебе третій рік як поховало, — промовила вона. — Це ж Марина сказала. Померла Олеся за кордоном. Ще й поминки справляла, я пам’ятаю. Плакала, хусточку до очей. Дім на себе переписала. Ніби як єдина спадкоємиця лишилася. І Соню до себе взяла. Сирітку. Мовляв, племінницю. Хто ж, як не рідна тітка? Усе село її жаліло. От зміюка підколодна.

— Дім переписала? — перепитала Олеся, підводячись на лікті. — Як переписала? Він же на нас двох.

— А так і переписала, мила. Ти ж покійниця. З покійниці який спит? Ігор із цими папірцями мастак, сама кажеш. Я чула, вони й пасіку продавати зібралися. І землю. Тут же торік люди приїздили. Ходили, міряли. Кажуть, ліс хочуть брати ділянками. А під це діло й наділи скуповують, хто продасть. Село наше вмирає. Люди пороз’їжджалися. За безцінь землю віддають. А ваша земля, вона ж біля самої річки. Найкраща. За неї добрі гроші обіцяють.

Олеся сіла на лаві, відкинула ковдру. Обличчя її, ще вчора безвольне, раптом застигло.

І в темних очах проступило щось нове, тверде. — Мій дім, — сказала вона. — Дім, де я народилася. Де мама на ґанку стояла. Вони його продають чужим людям. Бджіл батькових…

Вона урвала себе. — А що з бджолами?

Знахарка відвела погляд. — Нема бджіл, Олесенько. Вимерзли. Марина омшаник не вкривала й топити не веліла. А без догляду взимку бджоли гинуть.

Вулики порожні стоять. Батькової пасіки нема.

Щось надломилося в обличчі дівчини.

Тихо, без крику. Як ламається крига навесні. Спершу одна тонка тріщина, а за нею вже вся річка рушає.

— Добре, — сказала Олеся дуже спокійно. І від того спокою знахарці стало не по собі. — Добре. Значить, буде так. Я повернулася. Я заберу доньку. Я поверну дім. І я підніму пасіку знову. До останнього вулика. А їм? Їм я не прощу. Ні за паспорт, ні за ті роки, ні за бджіл. Нічого…