Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

Уранці, щойно розвиднілося, вони втрьох — знахарка, Олеся й дід Мирон, для певності, — пішли до дільничного. Богдан, ще молодий, років із тридцять, жив при невеликому опорному пункті на краю села. Він відчинив на стукіт, побачив процесію й здивовано звів брови.

— Галино Петрівно, що сталося?

— Сталося, Богдане, сталося, — сказала знахарка, заходячи без запрошення, як мають право заходити дуже старі люди. — Ти сядь, а ми тобі розкажемо. Тільки умова: спершу вислухай до кінця, а потім уже хапайся за телефон. А то мені тут добрі люди донесли, ніби на тебе вже настукали, що в мене в хаті самозванка сидить. Так от, дивися на неї. Це Олеся, дочка покійної Оксани-пасічниці, жива. А хто її мертвою оголосив? Той, виходить, або помилився добряче, або збрехав умисне.

Богдан перевів погляд на дівчину. Олеся мовчки поклала перед ним на стіл свої документи, тимчасове посвідчення, довідку з консульства і поруч — ту саму заламіновану фотографію.

Дільничний довго дивився то на знімок, то на живе обличчя. Схожість була повна.

— Так, — сказав він нарешті, і в голосі його не було ні насмішки, ні недовіри. — Давайте по порядку й докладно. У мене якраз із учорашнього дня заява лежить. Громадянка… — Він глянув у папір. — Просить перевірити якусь особу, що видає себе за її померлу сестру. От і перевіримо. Тільки я так розумію, перевіряти треба не одну особу, а обох. Розповідайте.

І Олеся розповіла все спочатку. Богдан слухав, не перебиваючи, лише зрідка щось занотовуючи.

Наприкінці розповіді обличчя його стало жорстким. — Значить так, — підсумував він, — якщо все, що ви кажете, правда, а ваші папери це підтверджують, то в нас тут не самозванка. У нас тут значно серйозніша історія. Незаконне позбавлення волі за кордоном потребуватиме міжнародної перевірки. А тут доведеться розбиратися з підробкою документів, шахрайством у великому розмірі й незаконним оформленням опіки над дитиною. Це вже кримінал, і серйозний. Вам, Олеся, потрібен грамотний юрист. Я вам не порадник у тонкощах, я сільський дільничний. Але заяву я прийму й перевірку почну. Як належить.

— А Соня? — спитала Олеся, і голос у неї здригнувся. — Донька моя, вона в Марини. Я хочу її бачити, хочу забрати.

Богдан зітхнув. — От із цим найскладніше, — сказав він чесно. — По-людськи ви мати, дитина ваша, все ясно. А за законом, якщо ваша сестра оформила над дівчинкою опіку як над сиротою при живій матері, то ще довести треба, що мати жива і що опіку взяли обманом. От коли все доведемо, суд скасує незаконну опіку й офіційно підтвердить ваші права як матері. А раніше часу вриватися й хапати дитину не можна, гірше зробите. Дитині й так дісталося, а тут ще скандал, рідна тітка, чужа жінка, яка каже: «Я твоя мама». Дитину перелякаєте. Тут терпіння треба. Тяжко, знаю, але треба терпіти.

Олеся опустила голову. Знахарка поклала їй руку на плече. — Чула? Терпіння. Я ж тобі казала, не з наскоку. Усе повернемо, але з розумом.

Того ж вечора до хати знахарки докотилася й сама Марина.

Приїхала на своїй блискучій машині, яка виглядала серед сільських заметів чужорідно, як заморська птиця в курнику. Постукала, не постукала — загрюкала в двері кулаком. Галина Петрівна відчинила не поспішаючи.

На порозі стояла жінка під сорок, доглянута, в дорогій шубі, з обличчям, яке колись, мабуть, було вродливим, а тепер застигло у виразі холодної злості. Вона була старшою сестрою Олесі, але схожості між ними майже не лишилося. Ніби з одного кореня виросли два різні дерева.

Одне — до сонця, друге — в трясовину.

— Де вона? — процідила Марина, намагаючись зазирнути через плече старої. — Де ця тварюка, що моєю сестрою прикидається? Я знаю, вона тут. Видай її, поки я по-доброму прошу.

— По-доброму? — перепитала знахарка, не зрушивши з місця й не даючи пройти. — А по-доброму, Марино, треба вітатися, коли в чужий дім заходиш. Тебе мати, Оксана покійна, не вчила хіба? Ох, не вчила, видно. Або ти забула все, що материнське.

— Не смій про матір, відьмо стара! — спалахнула Марина. — Пусти, або я поліцію викличу. Тебе за переховування шахрайки притягнуть.

— Клич, — спокійно сказала Галина Петрівна. — Клич, мила. Тільки знаєш що? Богдан, дільничний наш, уже все знає. І Олесині папери бачив, і заяву прийняв. Так що поліцію кликати — це ти добре придумала. Нехай приїжджають. Розберуться, хто тут шахрайка. Ти от, до слова, сестру рідну в чужу землю продала. У неволю. Дитину в неї відібрала. Дім покійниці на себе переписала. А тепер ще й живу самозванкою кличеш. Це ж скільки всього на одну душу, Мариночко. Тяжко, мабуть, носити.

Марина осіклася. В очах її майнув страх.

Той самий тваринний, що миготить у спійманого звіра. Але вона швидко взяла себе в руки.

— Ти нічого не доведеш, стара, — сказала вона тихіше, але зліше. — Слово вижилої з розуму знахарки проти мене? І папірці якоїсь утікачки, без роду, без племені. Та мене тут усе село знає як порядну. Я сироту-племінницю пригріла. Я матері поминки справила. А ця… — Вона кивнула вглиб хати. — Ця нехай котиться, звідки прийшла. Поки ціла. Тут місця глухі, заметілі люті. Сама знаєш, як воно буває. Пішла людина — та й не дійшла.

Це була погроза. Пряма, нічим не прикрита…