Старенька в автобусі дала Наталі дивну пораду про подарований ланцюжок, і невдовзі вона несподівано знадобилася

Потім щось почало зсуватися повільно, майже непомітно, як тріщина в стіні, яку спершу сприймаєш за тінь. Тарас звільнився з автосалону. «Знайшов кращий варіант», — сказав він.

Оксана не стала розпитувати, вирішивши, що чоловік знає, що робить. Кращий варіант виявився якоюсь фірмою-одноденкою, яка закрилася за два місяці. Потім було ще щось: торгівля чимось через інтернет, розмови про партнерство з якимось Романом, якого Оксана так жодного разу й не побачила.

Щоразу Тарас пояснював: «Це тимчасово. Я шукаю. Зараз ринок складний, треба знайти свою нішу».

Минали місяці. Ніша не знаходилася. Тарас дедалі більше часу проводив за комп’ютером: то якісь сайти, то відео, то нескінченні листування.

Іноді він виходив на зустрічі й повертався в невизначеному настрої: то окрилений, то похмурий. Грошей у дім він не приносив. Іноді перебивався разовими підробітками, допомагав комусь із переїздом, збирав меблі за оголошенням, але це були копійки, які він найчастіше витрачав на себе ж.

Оксана тягнула все сама. Комуналка, продукти, господарські дрібниці — усе з її бухгалтерської зарплати, яка з кожним роком здавалася дедалі меншою. Вона не влаштовувала скандалів, не ставила ультиматумів.

Може, й варто було б. Але вона виросла в родині, де жінки терпіли: мати терпіла батька, бабуся — діда, і це вважалося нормою. Не тому, що вони були слабкі, а тому, що вірили: так треба.

Сім’я — це сім’я. У радості й у горі. Єдиним справжнім багатством, яке в Оксани було, залишалася дача.

Шість соток із цегляним будинком у невеликому селищі, за двадцять хвилин від міста, поруч з озером. Бабуся Надія Іванівна залишила їй цей дім за заповітом. Вона померла два роки тому, тихо, уві сні, у 83 роки. Оксана тоді плакала так, що не могла говорити на похороні.

Бабуся була для неї більшою, ніж просто бабуся: вона була якорем, точкою опори, людиною, до якої можна було приїхати будь-якої миті й просто сісти на ґанку з чашкою чаю. Дача — це були літні канікули. Запах яблук, що падали в траву.

Бабусине варення з аґрусу в тазику на плиті. Скрип хвіртки. Відра з колодязною водою.

Смугастий кіт, який приходив від сусідів і лягав на ґанку, мружачись на сонці. Усе це залишилося: дім стояв, яблуні росли, тільки бабусі більше не було. Земля в селищі з кожним роком дорожчала.

Сусідні ділянки вже йшли за серйозні гроші, район обживався, від міста проклали нормальну дорогу, поруч будували котеджне містечко. Оксана знала, скільки приблизно коштує її ділянка, але ця цифра її не цікавила. Продавати вона не збиралася.

А от Тарас збирався. Він почав заводити про це мову приблизно за пів року після бабусиної смерті. Спершу обережно, ніби між іншим.

— Оксано, я тут подумав, ми ж на дачу майже не їздимо. Стоїть порожня, тільки податки платимо. Може, продамо? Вкладемо гроші в щось путнє.

— Я бачив одну можливість, якщо буде стартовий капітал.

Оксана тоді мовчки похитала головою й пішла на кухню. Тарас не став наполягати.

Але за кілька місяців знову підняв цю тему, цього разу конкретніше.

— Послухай, я дізнавався. Ділянки в селищі зараз ідуть від трьох з половиною.

— З будинком можна й за чотири продати, якщо знайти нормального покупця. Це ж гроші, Оксано. Справжні гроші.

— Ми могли б…