Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

— Ні про що, — сказав Левченко. — Поїхали. Поки він тримається.

Каталка покотилася коридором. Колеса м’яко шурхотіли по кахлю, звук ставав дедалі глухішим, доки не зник за дверима операційного блоку.

Операція тривала сім годин. Для Богдана цей час провалився в темряву, а для тих, хто був по той бік дверей, розтягнувся майже до неможливого. Він отямився лише надвечір наступного дня — в реанімації, під крапельницями, з тугою пов’язкою на грудях і важкою слабкістю в усьому тілі.

Спершу він не зрозумів, що змінилося. Усе було в’язким: світло, голоси, запах ліків, власне дихання. Потім відчув головне. У грудях билося серце. Рівно, сильно, упевнено. Не як чужа річ, випадково вставлена на місце, а як щось, що давно знало дорогу крові, глибину вдиху, таємний ритм його тіла.

Першим він спитав про батька.

Черговий лікар відвів очі. Сказав, що операція минула добре, що Матвій Остапович зараз не може прийти, що головне — відпочивати й не хвилюватися. Та Богдан уже вмів чути брехню не за словами, а за паузами. За тим, як лікар надто довго поправляв крапельницю, як не дивився прямо, як обережно добирав кожну фразу.

Правду йому сказали за кілька днів, коли він трохи зміцнів. Говорили повільно, бережно, ніби наближалися до рани. Показали документи: підписи, розпорядження, рівні рядки. В одному підписі лінія ледь помітно здригнулася, і Богдан чомусь одразу побачив саме її.

Він довго мовчав. Лежав, поклавши долоню на груди, під якими нове серце билося рівно й сильно.

— Він знав? — спитав він нарешті. — Коли вранці говорив зі мною, він уже знав, що не повернеться?

Відповідь прийшла не відразу.

— Знав.

Богдан заплющив очі. Одна сльоза скотилася по щоці, і він не став її витирати.

Рука лишилася на грудях. Під пов’язкою, під ребрами, глибоко всередині билося серце людини, яка не встигла бути йому батьком двадцять років, але встигла стати ним в останню годину. Богдан слухав цей стукіт довго, майже не дихаючи, і щось шепотів самими губами.

Може, дякував. Може, прощав. Може, обіцяв жити так, як йому веліли: за себе й за того, хто нарешті не пішов.

За вікном ледь колихалася фіранка. Світло вечірніх ламп лягало на білу стіну рівними смугами. У коридорі все так само капала вода зі старого крана — рівно, спокійно, по краплі.

А в грудях Богдана билося серце його батька.