Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

— Боявся, — відповів Левченко. — Боявся, що ти відвернешся. І ти мав би на це повне право.

Богдан відвернувся до вікна. Плечі його ледь помітно здригнулися. Левченко не відпустив його руки.

— Пробач, що я запізнився на все твоє життя. Мене не було поруч, коли ти ріс. Я жодного разу не прийшов. Не забрав тебе, коли інші обіцяли й відступали. Це вже не виправити. Але дещо я ще можу зробити.

Він нахилився ближче, намагаючись, щоб голос не зірвався.

— Ти житимеш. Чуєш? Довго. За себе. І за мене теж.

— Тату… — слово вийшло майже беззвучним, незвичним, ніби надто великим для одного вдиху. — Коли я отямлюся, ти прийдеш?

Левченко довго дивився на сина. Потім підвівся й поцілував його в лоб.

— Я буду з тобою, — сказав він. — Увесь час.

Біля дверей він обернувся. Богдан дивився йому вслід, і на його обличчі водночас жили страх, образа, надія й те обережне довір’я, що тільки починало пробиватися крізь біль.

— Відпочивай, синочку, — сказав Левченко. — Скоро по тебе прийдуть. Усе буде добре.

У коридорі на нього чекав товариш-трансплантолог. Обличчя в того було сіре, ніби за ніч він постарів на кілька років.

Левченко простягнув йому папку.

— Тут усе.

— Матвію, ще можна зупинитися.

Він зняв халат і акуратно повісив його на спинку стільця. Потім зняв із пальця обручку — ту саму, яку носив довгі роки не стільки як пам’ять про шлюб, скільки як знак вини, яку не вдавалося стерти. Обручка лягла в кишеню халата.

— Подбай про нього, — попросив Левченко. — Він хороший. Упертий. Машини любить, але простеж, щоб перший час не геройствував. Він обов’язково рватиметься. І не кажи йому одразу. Нехай трохи зміцніє.

— Матвію…

— Не треба.

Він сам ліг на каталку. Повільно підкотив рукав до ліктя. Раз, потім ще раз. Точно так само, як колись в оглядовій, поруч зі старою жінкою, до якої ніхто не хотів торкатися.

— Дивно, — тихо сказав він, дивлячись у білу стелю. — Та жінка перед смертю веліла мені заглянути до того, хто присипляє. Я думав, вона говорила про Руденка. А тепер здається, може, і про цей день теж.

— Про що ти?