Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

— Доброго ранку, Матвію Остаповичу, — сказав Павло Руденко, заходячи вже в операційному одязі. — Ви сьогодні раніше за всіх.

— Так, — відповів Левченко, не обертаючись. — Раніше.

— Починаємо підготовку?

— Починаємо.

Руденко підійшов до свого столика. У склі шафки Левченко бачив його відображення. Погляд анестезіолога ковзнув до лотка, затримався на частку секунди — надто коротко, щоб інша людина помітила, і досить довго, щоб помітив хірург.

— Павле, — промовив Левченко спокійно. — Що в цих двох ампулах?

— У яких? — Руденко навіть не повернув голови одразу.

Голос у нього прозвучав рівно. Надто вивірено, надто гладко.

— У тих, де етикетки знімали, а потім клеїли знову.

Тиша стала щільною. Було чути лише рівне гудіння ламп під стелею.

Руденко всміхнувся. Та усмішка здригнулася на губах і відразу стала чужою, натягнутою.

— Вам здалося. Звичайний комплект. Якщо хочете, я зараз усе заміню, просто при вас.

— Я хочу іншого, — сказав Левченко. — Ми разом віднесемо ці ампули на терміновий аналіз.

Анестезіолог не зрушив з місця. Пальці його лежали на краю столу й поступово біліли.

— Ви розумієте, що цим зірвете операцію? Препарати внесені в документи. Пацієнт готується. Підійметься галас, якого можна уникнути.

— Операцію вже зупинено, — відповів Левченко й нарешті повернувся до нього обличчям.

Між ними було всього кілька кроків. На столику, як випадкова дрібниця, лежали дві маленькі ампули, але повітря довкола них ніби стало важким.

— Дванадцять років, — тихо сказав головний лікар. — Скільки разів це було?

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Скільки людей лягли сюди на планову операцію й померли на столі? Скільки разів я підписував висновки: ускладнення, реакція на наркоз, серце не витримало? Я думав, що стикаюся з медициною, з трагедією, з ризиком. А виходить, підписував чужі вбивства.

— Ви переходите межу, Матвію Остаповичу.

— Ні, — сказав Левченко. — Я тільки підійшов до неї. Скільки?

Обличчя Руденка ніби обсипалося. З нього зникла звична зібраність, лишилася загнана втома людини, яка надто довго чекала, що її таки спіймають.

— Ви не уявляєте, куди лізете, — прошепотів він. — Це не тільки я. Там люди, з якими не сперечаються. Ви навіть не знаєте їхніх імен.

— Бондар? — спитав Левченко.

Відповідь виявилася непотрібною. У Руденка ледь помітно здригнулися губи.

— Зупиніться, — швидко заговорив він. — Зробіть вигляд, що нічого не знайшли. Я все виправлю. Ви отримаєте стільки, скільки захочете. Гроші, спокій, посаду, будь-які можливості. Ви хороший хірург, у вас є ім’я, життя попереду. Навіщо ламати його через людей, які й самі були по вуха в багні? Вони не ангели. Конкуренти, шахраї, хижаки. Світ без них не став гіршим.

— А хто дав вам право вирішувати, кому жити? — спитав Левченко. — Бондар? Ти? І все це — на моєму столі, моїми руками, під моїм підписом?

Він підійшов до дверей і розчинив їх.

У коридорі вже стояли операційна сестра, другий хірург, черговий лікар і ще кілька співробітників, яких привабила дивна затримка. Усі миттю замовкли.

— Терміново завідувача лабораторії сюди, — сказав Левченко. — І викликайте поліцію.

Руденко опустився на табурет, ніби в нього разом віднялися ноги. Руки, які завжди були точними й надійними, тепер лежали на колінах і дрібно тремтіли.

Далі все понеслося з лячною швидкістю. Терміновий аналіз підтвердив те, чого Левченко боявся майже від тієї миті, як побачив переклеєні етикетки. У двох ампулах був інший препарат — такий, що за певних умов міг імітувати природну смерть під час наркозу.