Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

А потім усе зникло за один день. Остап Миронович повернувся з ринку, де продав кілька ящиків огірків, і спершу не зрозумів, чому над подвір’ям висить їдкий запах гару. Підійшов ближче — й зупинився. На місці дому лежали чорні рештки, диміли дошки, покручене залізо, сірий попіл. Він опустився просто на землю, ніби ноги перестали тримати, і заплакав без сорому, по-дитячому, з захлинаючим відчаєм.

Потім казали, що згоріло все швидко. День видався вихідний, сусідів поруч майже не було: хто пішов на ринок, хто поїхав до рідні, хто працював у городах далі. Вогонь помітили пізно, коли підступитися вже було неможливо. Допомогу викликали, та що там урятуєш, коли старе дерево спалахнуло, мов солома. Згодом вирішили, що винна проводка. Дім прожив довге життя й не витримав.

Остапа Мироновича знайшли біля згарища непритомним. Отямився він уже в лікарняній палаті, під білою стелею, з важкою головою й непокірним тілом. Від пережитого його вдарив інсульт. Він лежав, дивився в одну точку й думав не про те, як жити далі, а про те, навіщо взагалі вижив. Найбільше мучило, що тепер синові доведеться тягти на собі ще й батькове лихо.

Після лікарні син забрав його до себе. З людини, яка все життя працювала руками й не могла всидіти на місці, Остап Миронович перетворився на безпорадного хворого. Його поселили в кімнаті онуки: дівчина навчалася й жила в гуртожитку. Квартира в сина була тісна, всього дві кімнати, і старий бачив, що тепер онуці навіть переночувати вдома ніде. Вона сміялася, казала, що їй і так зручно, та він не вірив. Молоді завжди шкодують старих і брешуть для їхнього спокою…