Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

Перші місяці були важкі. Син із невісткою доглядали його по черзі, поверталися раніше, піднімали, годували, допомагали з ліками. Остап Миронович спершу тільки лежав і чекав, коли серце остаточно втомиться. Потім якось розсердився на себе: поки він тут жаліє себе, молоді крутяться біля нього без відпочинку. Став пробувати ворушити рукою, потім ногою, потім сідати. Чи то лікування допомогло, чи то впертість прокинулася, але за пів року він уже міг потроху ходити.

І тоді сказав за вечерею:

— Відвезіть мене до пансіонату для старих.

Син навіть ложку на стіл поклав.

— Тату, ти зараз серйозно?

— Цілком серйозно, — твердо відповів Остап Миронович. — Мені тут більше залишатися не можна.

Невістка розгублено глянула на чоловіка, потім на свекра.

— Чому не можна? Вас ніхто не виганяє. Кімната вільна, ми справляємося.

— Не треба мене заспокоювати, — насупився він. — Я бачу, як ви втомилися. У вас своє життя.

Син спробував усміхнутися, та усмішка вийшла кривою.

— Тату, це і твій дім. Хочеш — гуляй, хочеш — у магазин ходи. З городом, звісно, не так просто, але щось придумаємо.

— От саме що не так просто, — відрізав старий. — А я не меблі, щоб стояти там, де поставили. Краще серед таких самих поживу. Там і поговорити буде з ким…