Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

Остап Миронович більше не став розпитувати. І так усе стало ясно. Ніколи їм вибирати, ніколи дивитися умови. Знайдуть ліжко — і годі. А хто подумає, що літній людині без землі гірше, ніж без телевізора? Він удав, що повірив, але всередині стало порожньо.

Галина тільки підливала олії у вогонь. Коли він спускався у двір, вона починала розповідати, як усе зазвичай буває. Спершу, мовляв, лагідні, потім терпіння кінчається. Сьогодні чашка не там, завтра капці заважають, післязавтра вже й дихання дратує. «Ти ходячий — це добре, — казала вона. — А може, й погано. З лежачим хоч зрозуміло, що робити, а ходячого весь час можна ганяти туди-сюди».

Остап Миронович чекав, коли й у нього почнеться це «потім». Та вдома нічого не відбувалося. Невістка й далі ставила перед ним гарячий чай, син питав, чи не треба чогось купити, ніхто не дорікав, не косився, не дратувався. Тільки Галина запевняла, що вони просто терплячі. Мовляв, усьому свій час.

Ці слова точили його два місяці. Одного п’ятничного вечора, коли син із невісткою повернулися зовсім пізно й виглядали змученими, Остап Миронович вийшов до них на кухню й сказав:

— Усе. Або везете мене в понеділок, або я сам поїду до директора пансіонату. Хай хоч у коридорі поставлять ліжко, але чекати більше не стану.

— Та хто тебе в коридорі поселить? — втомлено заперечив син. — Там же не сарай.

— Мені вже все одно. Скільки можна обіцянками годувати?

Невістка спробувала розрядити обстановку:

— Значить, місце хороше, раз ніхто добровільно звільняти не хоче. Радіти треба, що черга…