Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

Та жарт повис у повітрі. Старий не усміхнувся. Він вирішив, що завтра ж почне збиратися.

Зранку син кудись поїхав, майже нічого не пояснивши. Невістка ходила по квартирі нервова, на запитання відповідала коротко: у чоловіка робота, справи, все як завжди. Потім і сама вийшла. Повернулася з магазинною сумкою. Остап Миронович випадково побачив усередині новий комплект постільної білизни. Білий, акуратно складений, ще в упаковці.

Він зайшов до кімнати онуки й сів на край ліжка. Значить, уже купили. Старе, на якому він спав, напевно, одразу викинуть. Гидують чи просто хочуть стерти сліди його присутності. У грудях защеміло так, що він довго сидів, дивлячись на свої руки.

Пізніше вийшов у двір подихати. Галина вже стирчала у вікні. Остап Миронович відвернувся: зараз спуститься, почне співчувати з таким виглядом, ніби святкує власну правоту. Він не хотів чути жодного слова. Та й що тут скажеш? Молодим важко, у них своя дорога. Може, без нього їм і справді стане просторіше й спокійніше.

У неділю ввечері син зайшов до кімнати й тихо сказав:

— Збирай речі, тату. Все влаштовано.

Остап Миронович кивнув. Хотів відповісти бадьоро, та горло стиснуло. Речей у нього було мало: все колишнє згоріло, лишилося тільки те, що діти купили за цей рік. Він склав сорочки, ліки, старі окуляри, кілька дрібниць. Перед сном вийшов у двір попрощатися зі звичним під’їздом.

Галина, звісно, опинилася поруч.

— Ну що, їду, — сказав він. — До таких самих самотніх, як я…