Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

Його вмовляли довго. Невістка майже образилася, син то жартував, то сердився, то просив не гарячкувати. Але Остап Миронович уперся. Сказав, що ділянку після пожежі треба продати, а гроші пустити на його влаштування в хорошому пансіонаті. Зрештою син видихнув і пообіцяв зайнятися.

Після цього старий на якийсь час заспокоївся. У грудях стало легше: скоро він перестане заважати, у молодих з’явиться вільна кімната, онука зможе приїздити додому без незручності. Та син із невісткою чомусь стали ще похмурішими. Почали затримуватися довше, поверталися втомлені, інколи з руками, що пахли не офісним пилом, а фарбою, сирим деревом і вапном. Остап Миронович не питав. Він уже вирішив: раз мовчать — значить, чекають, коли все скінчиться.

Минув осінній час, наблизилася зима, а потім запахло весною. У пансіонат його все не везли. Старий почав хвилюватися по-іншому: якщо там є хоч невеличка ділянка, треба заздалегідь дізнатися, чи можна садити розсаду. Він десь читав, що при деяких будинках для літніх є спільні грядки. Город, хай крихітний, був би порятунком.

— Ну що там? — якось спитав він сина. — Домовився?

— Домовився, — відповів той втомлено. — Ділянку ніби оформили, місце теж знайшли. Тільки черга. Треба почекати.

— А земля там є? — пожвавішав Остап Миронович. — Хоч якась грядка?

— Є, звісно.

— А садити всім дозволяють?

Син зам’явся. Старий це помітив одразу.

— Покажи фотографії.

— Треба пошукати. Цим дружина займалася, — пробурмотів син і відвів очі…