Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

— Про неї, — винувато відповів батько.

Син із невісткою перезирнулися й не витримали — розсміялися. Не зло, не глузливо, а радше від полегшення.

— Та вона в тій квартирі живе ще з тих часів, як будинок збудували, — сказав син. — Ніхто її нізвідки не привозив і дім у неї не продавав. Вона кожному розповідає різне. То її ображають, то за нею спадок ділять, то ще щось. Голова в людини вже не зовсім ясна, та й уваги їй хочеться.

— Оце так, — розгублено прошепотів Остап Миронович. — А я повірив.

Він довго сидів біля вікна нового дому й дивився на ділянку. Зрозумів просту річ: чужий біль слухати можна, але приміряти його на себе без розбору — не можна. Він же знав своїх дітей, знав їхні серця, бачив їхню турботу щодня. І все одно дозволив чужим страхам затулити те, що було перед очима.

Діти не сердилися. Син тільки махнув рукою, невістка поставила чайник, ніби вони приїхали не на пояснення, а додому. Вони сказали, що міська квартира для нього завжди відкрита. Захоче пожити в них — заберуть. Захворіє — будуть поруч. А поки хай обживається, відпочиває й готується до весни.

Остап Миронович мовчки кивнув. На душі в нього було і соромно, і світло. За вікном лежала земля, ще порожня, але вже його. І вперше за довгий час він думав не про те, куди його відправлять, а про те, яке насіння треба встигнути приготувати.