Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

Усередині ще пахло свіжими дошками, фарбою й новими меблями. Будиночок був маленький, зате в ньому було все, що треба: тепло, вода, кухня, веранда, дві спальні. Кращий, зручніший і міцніший за старий батьківський дім, який він любив не за зручності, а за пам’ять. Тут майже нічого не треба було переробляти. Живи, набирайся сил, а навесні виходь до грядок.

Тоді все й відкрилося. Ділянку ніхто не продавав. Ні до якого пансіонату син не ходив. Щойно Остапа Мироновича виписали з лікарні, син із невісткою вирішили відбудувати для нього дім. Грошей було небагато, тому багато чого робили самі: після роботи, у вихідні, коли старий думав, що вони уникають його. Тому й затримувалися, тому й поверталися похмурі та втомлені. Хотіли закінчити, привезти його навесні й влаштувати справжній сюрприз, але він своїм упертістю все прискорив.

Остап Миронович плакав і лаяв їх крізь сльози. За потайність, за втомлені обличчя, за те, що мовчали, поки він зводив себе страшними думками. А сам усе гладив долонею дверний одвірок, ніби боявся, що дім зникне, варто лише відвернутися.

Невістка принесла ту саму сумку й дістала новий комплект білизни.

— Це вам, — сказала вона м’яко. — Я вчора спеціально купила. Ще рушники, посуд деякий. Треба ж було з чогось починати.

Остап Миронович опустив голову. Йому стало соромно так сильно, що навіть дивитися на них було важко. Він розповів усе: і про свої підозри, і про те, як вирішив, ніби білизну купили на заміну після нього, і про Галину з першого поверху, яка запевняла, що діти рано чи пізно починають тяготитися старими.

Син насупився.

— Зачекай. Ти про тітку Галину?