Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

Князь кивнув із розумінням. Така розмова викликала в нього повагу.

Вовк раптом метнувся до нар. Засунув руку під дошку, куди ще вночі відлетіла заточка, вихопив її й кинувся на Сивого. У погляді було шаленство; нічого блатного в цьому відчайдушному кидку вже не лишилося.

— Здохни!

Багато хто чекав нападу, але все одно не встиг приготуватися до того, що побачив. Сивий не відсахнувся й не спробував ухилитися від заточки. Як і вночі, він ступив просто назустріч Вовкові, скорочуючи відстань. Одна рука зімкнулася на зап’ястку нападника, друга взяла лікоть. Далі пішли два короткі, сухі рухи. Пролунав хрускіт; у Рубця від цього звуку сіпнулася пошкоджена кисть, а Молот мимоволі відвернувся. Пальці Вовка розтиснулися, заточка впала на підлогу. Він завив і гепнувся на коліна — тепер уже не за чужим наказом. Пошкоджена рука повисла, ніби перестала йому належати, а біль не дозволив утриматися на ногах.

Старий нахилився до нього. Говорив неголосно, але почула вся хата.

— Я згарячу не вбиваю, не шакал. Ти сам зараз обрав, що з тобою буде. І ламаєш себе вже сам.

Вовк захлинався, намагався підвестися. Його тримали троє. Ніхто не бив, і від цього ставало страшніше: його лишалося відвести туди, де колишній статус нічого не важив.

— Як вирішиш? — спитав Князь у Сивого.

Старий надовго замовк, ніби перед ним знову проходили далекі дев’яності: дороги, кров, чужі могили.

— Без масті лишити. Хату передати. Щура від людей прибрати. Тихо, без вистави, щоб кумам не влаштовувати видовища.

Князь підтвердив рішення кивком. Гадюка подав знак своїм, і Вовка потягли до виходу. Той виривався, кричав, то обіцяв, то погрожував, то плакав. На обличчі не лишилося нічого, крім відкритої паніки.

— Сивий! — загорлав він уже на порозі. — Хто ти такий? Звідки взявся? Ти ж не людина, ти…

Старий не повернувся, далі дивлячись на дим під стелею.

— Ви вирішили, справжніх іще в дев’яностих поховали. От і відвикли боятися таких, як я.

Двері грюкнули.

У тиші чулося, як хтось у кутку шморгає носом, як Хриплий обережно втягує повітря, стримуючи кашель. Десь рівно капала вода. Князь підійшов до місця наглядача.

— Прес-хата тут закінчилася. Віднині це звичайна хата, і порядок у ній буде, — промовив він, не дивлячись на своїх. Потім спитав Сивого: — Залишишся?

Той знову сів на нари.

— До вечора лишуся.

— Чому саме до вечора? — примружився Гадюка.

Сивий витяг сигарету й повільно розім’яв її.

— Ці щури по одному не ходять. Вовк у них хвіст. Голова почує, що сталося, і сама з’явиться.

Він запалив сірника, прикурив. Короткий вогник освітив усе таке саме спокійне обличчя.

— Тоді й розберемося всерйоз, — додав він, видихаючи дим.

Після відходу Вовка в камері дихалося інакше, хоч світло лишилося тим самим. Ніби прибрали давно залежаний бруд, до запаху якого встигли звикнути. Однак це ще не давало права розслабитися: небезпека нікуди не зникла.

Бугри кивками прийняли слова Князя про новий порядок. Федя Записка сховав маляву за пазуху й пішов. Гадюка затримався біля дверей, прислухаючись до коридору. Він чекав: у таких, як Вовк, завжди знаходився хазяїн, і втрату своєї людини той мав відчути.

Сивий не святкував перемоги. Сидів на колишньому місці, курив і дивився, як під стелею збирається дим. За його розпорядженням у хаті прибрали: шнирі відтерли підлогу до сірого блиску, поставили табурет, винесли кружку, холодною водою змили сліди блювоти. Тільки пережиті страх і сором прибиранням було не стерти.

Рубець лежав мовчки. Біля стіни сидів Хриплий, намагаючись не кашляти. Жук уперше за всю ніч зовсім перестав підводити голову, ніби навіть глянути вгору стало небезпечно. Князь із Гадюкою розмовляли тихо, майже не розмикаючи губ.

— До вечора з’являться, — сказав Гадюка.

— Хто? — спитав Князь, хоча відповідь йому була відома.

Гадюка вказав на двері кивком.

— Хто Вовка сюди поставив. Кум своїх втрачати не любить. А цього ще й на коліно поставили.

Князь стиснув щелепи.

— Полізе кум — начальство такий кипіш підніме… Гайки закрутять, увесь загін перетрусять, пресувати почнуть. Людей переламають, і знову щури повилазять.

— Кум уперед не піде, — озвався Сивий, не дивлячись на співрозмовників. — Розуму вистачає чужими руками робити. Спершу свої прийдуть: начебто при масті, а всередині гниль. Почнуть перевірку, піднімуть базар, звинуватять. Не впораються — тоді червоною палицею візьмуться.

— Точно знаєш? — Князь уважно подивився на нього…