Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

Сивий усміхнувся без радості.

— У дев’яностих ми таких упевнених на трасі знімали. По ході впізнавали, по усмішці, по тому, як сигарету тримає. Спосіб у них той самий, обличчя міняються.

Хата знову стихла. Про дев’яності старий говорив не як про час, знайомий із телевізора. Його слова звучали так, ніби він ступив сюди просто з полум’я тих років і приніс із собою знання, про яке решта могли лише чути.

День тягнувся повільно. Удалині грюкали двері, конвой лаявся в коридорі, за стіною долинали хрип і кашель. Тут мовчали, і спокою в цьому мовчанні не було.

До обіду прийшли зі шмоном. Ще з кроків було чути: не звичайна перевірка за планом. Конвой рухався різко, без звичної млявості; по залізу годівнички навмисне вдарили, щоб змусити нервувати. Знову показалося червоне обличчя чергового.

— Відчиняй!

Гадюка рушив до дверей, але зупинився під поглядом Князя. Сивий нічого не сказав, лише далі курив.

У відчинену хату ввійшли троє активних — чисті робы, рівні обличчя. За ними з’явився опер, кум. Погони для впізнавання не були потрібні. Він дивився як людина, звикла доручати удари іншим, і м’якість його голосу не приховувала жорстокості. Усмішка була така, ніби потрібний папір арештант уже підписав і лишалося тільки повідомити йому про це.

Дроздов вирізнявся широким лобом, маленькими очима й вузькою усмішкою.

— Доброго ранку, громадяни арештовані. До мене дійшло, у вас тут зміни, — промовив він із підкресленою люб’язністю.

Князь відповів лише поглядом. Дроздов оглянув вимиту підлогу, рівно поставлені нари. У кутку більше ніхто не валявся безпорадною купою. Потім він побачив Сивого — спокійного, із сигаретою, на місці наглядача. Опер примружився, усмішка на мить звузилася.

— А дідусь у нас недавно з’явився?

Старий не встав і вітатися з начальством не став. Підвів очі.

— Ненадовго я тут.

— Ненадовго? — усміхнувся Дроздов. — Тут усе на час. Один поки живе, а другий поки… Ну, ви розумієте.

Він підійшов, ніби намагався розібрати в старому кожен прихований рядок.

— Сивий, здається? Вас так звуть?

Князь напружився. Гадюка ледь помітно ступив. Старий випустив дим.

— Так і звуть.

— Цікаво. А мені про вас інше розповідають. Уночі безлад учинили, людей побили, режим порушували. І наглядача принизили.

На останньому слові Дроздов затримався з явним задоволенням. Князь нарешті заговорив — стримано, але жорстко:

— Щур він, а не наглядач. Тобі маляви писав. Масті його позбавили, в хаті порядок навели.

— Ось воно що! — Дроздов усміхнувся ширше. — Щуром оголосили. Чим доведете?

Феді Записки тут уже не було. Папір кумові показувати Князь не збирався: передати йому таке означало переступити межу й самому стати його людиною. Річ була не тільки в доказі. Дроздов зрозумів мовчання й перестав удавати люб’язність.

— Тоді інакше перевіримо, — холодно сказав він і махнув активним. — Шмон.

Ті взялися до обшуку навмисне повільно. Лізли під матраци, нишпорили між дошками, у відрі, у бляшанках — усюди, куди вдавалося просунути руки. Сенс був не тільки в пошуку: кожного змушували терпіти приниження.

Хриплий щільно стиснув губи. Рубець уп’явся поглядом у стелю. Жука трясло, ніби його знову починало нудити; один із шнирів у кутку схлипував і ніяк не міг зупинитися. Опер лишився біля Сивого, знизивши голос майже до дружнього.

— Діду, ти ж розумієш, тут усе непросто. Не можна прийти й одразу головним сісти. У людей питання з’являться, а за питаннями перевірки підуть.

— Ну, перевіряй, — відповів Сивий без суперечки.

Дроздов знову всміхнувся; тепер усмішка обіцяла капость. У цей час активний витяг з-під матраца поліетиленовий згорток із чимось темним.

— Знайшов! — оголосив він так голосно, щоб почули і в коридорі, і в камерах.

— Треба ж. Що там таке? — Дроздов удав здивування.

Згорток розгорнули. Усередині лежали заточка, неправдоподібно чиста для цієї хати, і маленький пакетик із порошком. Усі зрозуміли: підкинули. Прийом був відомий — відправити людину в ШІЗО або перевести, тихо прибрати із зони, не здіймаючи шуму.

Дроздов уважно подивився на старого.

— Пояснюватиметеся, дідусю? Чи одразу до начальника, протокол складати? Тут наркотики й холодна зброя. Самі знаєте, чим пахне.

Князь ступив уперед.

— Йому це не належить.

— А кому тоді? — Опер звів брови. — Вам, злодію? Гадюці? Може, ви вдвох тут склад тримаєте?…