Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

Старого кота давно не було. На підвіконні сидів інший — рудий, байдужий, чужий. Кухня здавалася меншою, ніж у пам’яті. Шпалери — іншими. Меблі — старими. Навіть запах дому змінився.

Перші місяці виявилися важчими, ніж Ірина очікувала.

Не в побуті. Побут поступово налагоджувався. Вона отримала документи, стала на облік, пройшла необхідні процедури. Нова держава визнала її громадянкою в особливому порядку.

Важко було в іншому. Вона повернулася у світ, якого не знала.

Усе змінилося: гроші, вивіски, магазини, одяг, розмови, швидкість життя. Люди поспішали, купували, сперечалися, говорили про речі, які були їй незрозумілі. Країна її юності зникла, а нова здавалася надто яскравою, гучною, різкою.

Вона ходила вулицями рідного міста й іноді не розуміла, що бачить.

Роботи не було. Її освіта лишилася незавершеною. Історія давніх торгових шляхів, розкопки, недописаний диплом — усе це існувало ніби в іншому часі. Вона пробувала влаштуватися вчителькою історії, але без диплома й педагогічних документів її не взяли. Зверталася до архіву — там потрібні були зв’язки й досвід.

Зрештою вона знайшла роботу прибиральницею в поліклініці.

І працювала там кілька років, звикаючи до нового життя так само, як колись звикала до чужого, тільки тепер свобода теж вимагала сил.

Мати померла у 2006 році.

Ліда жила своїм життям: чоловік, діти, робота. Сестри бачилися не щодня, але тепло. Ліда не ставила зайвих запитань. Не вимагала розповідей, не витягувала подробиць, не вимовляла гучних слів. Просто була поруч, коли це було потрібно.

Ірина знала ціну такій доброті.

Даніял залишився там, у гірській країні. Вона розуміла це ще тієї ночі, коли виходила з двору. Він сказав їй раніше: якщо ти підеш, я залишуся.

Через міжнародні організації вона кілька разів намагалася знайти його. Один раз, у 2005 році, їй передали, що він живий, має свою родину, залишився в провінції. Більше зв’язку не було.

Вона думала про нього щодня. Думає й тепер.

Про те, що сталося з нею за шістнадцять років, Ірина докладно розповіла лише одного разу — працівниці соціальної служби, яка допомагала з документами. Та слухала, записувала, іноді піднімала очі від паперу.

Наприкінці сказала: