Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

— У мене справи з братами.

Він пішов.

Ірина залишилася серед жінок, які розглядали її з цікавістю, але не підходили. Одна молода жінка принесла чашку чаю, мовчки кивнула. Ірина подякувала їй тими кількома словами, які знала. Та ледь усміхнулася й відійшла.

Першої ночі Ірина майже не спала. Лежала на тонкому матраці в темній кімнаті, дивилася в стелю й повторювала: перший день завжди важкий. Завтра Самір усе пояснить. Вони поїдуть до столиці. Треба просто пережити втому.

На другий день Самір із братами поїхав зранку й повернувся ввечері. На запитання про поїздку до столиці відповів невиразно:

— Скоро. Треба спершу вирішити сімейні справи.

На третій день Ірина через нього запитала свекруху, хто ще живе в домі. Самір переклав не відразу. Обличчя в нього стало нерухомим.

— Родина велика, — сказав він нарешті. — Є ще дружини. Старші.

Ірина не відразу зрозуміла.

— Чиї дружини?

Він відвів погляд.

— Мої.

Повітря зникло.

— Скільки? — запитала вона дуже тихо.

— Три. Ти четверта.

Мовчання стало важким, як камінь.

— Ти мені не казав.

— Тут так буває. Це дозволено.

Він сказав це без злості, майже втомлено. Потім підвівся й вийшов.

Ірина сиділа на матраці й дивилася в стіну.

Три дружини.

Вона — четверта.

Наймолодша. Найбезправніша. Та, чиє місце внизу. Та, про кого ніхто нічого не зобов’язаний питати.

За стіною чулися жіночі голоси. Рівні, буденні. Для них усе, що відбувалося, було нормою. У дім привезли ще одну жінку. Ще одну пару рук. Ще одну долю, якою розпоряджаються інші.

Ірина вперше відчула слово, яке потім повертатиметься до неї знову й знову.

Пастка.

Наступний день вона майже цілком провела в кімнаті. Не тому, що двері були замкнені. Двері лишалися відчиненими. Просто вона не знала, куди йти.

Думки металися, не стаючи планом.

Він знав.

Він не сказав.

Треба до столиці.

Треба до дипломатичного представництва.

Треба додому.

Треба.

До неї прийшла та молода жінка, що першого дня принесла чай. Її звали Лейла. Їй було двадцять шість, вона була другою дружиною. Говорила лише місцевою мовою, тому спілкувалися вони важко: жестами, окремими словами, виразом очей.

Лейла принесла корж і варені яйця, сіла поруч, поки Ірина їла. Потім обережно взяла її за руку й сказала щось тихо. Ірина зрозуміла не все, але інтонація була ясніша за будь-які слова.

Тримайся.

Просто тримайся…