Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя
Чужа столиця зустріла її сухим гарячим повітрям, пилом, запахом спецій і бензину. Аеропорт був гамірний, тісний, з військовими біля переходів і чоловіками, які голосно перемовлялися незнайомою мовою. Самір ішов упевнено, вітався з кимось, сміявся, швидко відповідав на запитання. Ірина трималася поруч і озиралася.
Жінок довкола було мало. Майже всі — з покритою головою. Не так, як у страшних оповідях, не повністю закриті, але все одно зовсім інакше, ніж вона звикла.
Вона сказала собі: інша культура. Треба звикнути.
Біля виходу їх зустріли двоє чоловіків. Самір пояснив, що це його брати. Старший, Камал, високий, сухорлявий, із жорстким поглядом, довго розглядав Ірину й не всміхнувся. Другий, Рауф, молодший і кремезніший, коротко кивнув і відразу відвернувся.
Вони швидко поговорили з Саміром, завантажили речі в стару машину й поїхали.
Ірина була певна, що вони їдуть до міста. З висоти вона бачила квартали будинків, дороги, широкі вулиці. Але машина виїхала зовсім в інший бік.
— Куди ми? — запитала вона.
— До родини, — відповів Самір.
— Хіба твоя родина не в столиці?
— Недалеко. У провінції. Спочатку туди.
Вона втомилася після дороги й не стала сперечатися.
Їхали довго. Спочатку асфальтом, потім розбитою дорогою, потім кам’янистим путівцем. Гори наближалися, ставали дедалі суворішими, важчими, не схожими на картинки з книжок. Селища дорогою були глинобитні: пласкі дахи, високі паркани, запилені двори, діти біля канав, кози, собаки.
Ні вітрин, ні вивісок, ні міського життя, яке вона уявляла. Ніби час відступив назад на кілька століть.
Ірина дивилася у вікно й переконувала себе не панікувати. Вона історикиня. Вона читала про такі місця. Тепер бачить їх живими. Це важливо. Це цінно. Страх — просто втома.
Селище, куди вони приїхали, мало довгу важку назву, яку вона не змогла повторити. Кілька десятків будинків, невеликий молитовний дім, каламутна вода в арику, запилені стежки між стінами.
Дім родини Саміра був найбільшим. Висока глинобитна огорожа, важкі дерев’яні ворота, всередині — просторе подвір’я, криниця, кілька дерев, піч для хліба. Кімнат було багато, але обстановка здавалася Ірині майже порожньою: килими на підлозі, подушки вздовж стін, скрині, низькі столики. Жодних ліжок, письмових столів, книжкових шаф.
На подвір’я вийшли жінки. Різного віку, всі з покритими головами. Свекруха — маленька, темна, суха, з руками, де кожен суглоб виступав окремо, — дивилася на Ірину довго. Не зло, але й не тепло. Так дивляться на річ, якій іще не знайшли місця.
Самір сказав жінкам кілька фраз місцевою мовою, потім повернувся до Ірини:
— Відпочивай. Пізніше поговоримо.
— Залишся, будь ласка. Мені треба зрозуміти…
