Сусідка по дачі постійно перекидала мені через паркан старі дитячі іграшки. Я хотіла влаштувати скандал, але вночі мій пес роздер одну з них

Вона зблідла так швидко, що я ступила вперед, боячись, що сусідка впаде. У передпокої пахло валер’янкою, смаженою цибулею й старим взуттям. На тумбочці лежали рахунки, аптечні коробки й фотографія її сина Андрія в робочій куртці. Світлана перехопила мій погляд, різко перевернула рамку обличчям донизу й прошепотіла: «Не треба при хлопцеві».

Ми сіли на кухні. Вона не запропонувала чаю, я не попросила. Її пальці тремтіли, коли вона теребила край клейонки. Спершу Світлана намагалася казати, що нічого не знає, що іграшки знайшла у своєму сараї, що думала просто повернути. Але щойно я поклала на стіл копію розписки, її обличчя ніби осипалося.

— Тетяна прийшла до мене за тиждень до лікарні, — сказала вона нарешті. — З пакетом. Сказала: «Якщо Лєна почне тонути, кинь їй, що зможеш. У руки не давай, Паша стежитиме». Я тоді сміялася. Думала, Танька накручує. А потім він прийшов з Андрюшиною розпискою.

Андрій, її син, узяв у Павла гроші на ремонт машини й не повернув вчасно. Сума була менша за ту, якою Павло лякав, але розписка складена жорстко, з величезною пенею. Світлана боялася, що син втратить роботу й квартиру, а Павло щоразу говорив спокійно: «Мені потрібна тільки правда про Лєну». Він називав брехню правдою так упевнено, що вона й сама починала плутатися.

— Синю машинку Тетяна залишила в мене порожньою, як схованку, — прошепотіла Світлана, дивлячись не на мене, а на клейонку. — Сказала: якщо Паша почне тиснути, вийми карту з камери на вашому сараї й сховай туди. Ключ від сараю був у мене, вона сама залишила. Я не відразу зважилася. Спершу камера записала, як він після похорону пішов із зеленою текою, потім — як він прийшов до мене через Андрія. Після тієї розмови я зняла карту й сховала в машинку. А потім усе боялася передати тобі просто в руки.

— Чому ж ви не прийшли до мене? — спитала я. Голос зірвався, і я ненавиділа себе за цю жалюгідну ноту. — Ви ж знали маму. Ви знали мене.

Світлана закрила обличчя руками. Поміж пальцями виступили червоні плями. «Знала. Тому й кидала. Думала, ти зрозумієш швидше. Думала, у тебе мамині мізки, а в мене тільки страх». Вона опустила руки й подивилася на мене майже божевільно. «Я винна, Лєно. Тільки не віддавай йому записи одразу. Він Андрія розчавить». Ці останні слова повисли між нами важче за будь-яку погрозу…