Сусідка по дачі постійно перекидала мені через паркан старі дитячі іграшки. Я хотіла влаштувати скандал, але вночі мій пес роздер одну з них

Світлана на записі стояла в домашній кофті, з мокрим від дощу волоссям, і тримала перед собою долоні, ніби захищалася. Вона шепотіла, що не хоче лізти в чужу сім’ю, що Тетяна Іванівна була при розумі, що розписку вона підписувала сама. Павло відповідав тихо, майже лагідно, але кожне слово било сильніше за крик: «У твого сина борг. Я можу почекати, а можу й не чекати».

В іншому файлі камера впіймала його через три дні після маминого похорону. Павло виходив із нашого дому із зеленою текою під курткою. Біля хвіртки він озирнувся й сказав комусь за кадром: «Без цих паперів вона доводитиме до пенсії». Тоді я згадала, як після похорону не знайшла мамин конверт із виписками від лікарів і вирішила, що сама переклала його в себе вдома.

Я сиділа за столом, а переді мною лежали іграшки, як свідки з іншого життя. Ведмедик без ока, кубики з облізлими літерами, лялька з порожнім животом. Микита мовчки поставив мені чай, хоч я не просила. Чай був надто міцний, гіркий, але я пила його маленькими ковтками, бо треба було робити бодай щось звичайне.

До полудня я зателефонувала Ірині. Вона попросила нічого не викладати в чат, не погрожувати Павлові й не ходити самій до сусідки. «Зберігайте оригінали, зробіть копії, запишіть, коли й звідки що дістали. Це не кіно, Лєно. Нам треба, щоб потім ніхто не сказав, що ви все вигадали з образи», — сказала вона. Її спокій нарешті дав мені опору.

Але до Світлани я все одно пішла. Не сама — Микита залишився біля хвіртки з телефоном, як веліла Ірина, а Бім сів поруч і не зводив очей із сусідського ґанку. Я постукала тричі. У хаті стих телевізор. Потім фіранка здригнулася, клацнув замок, і Світлана відчинила двері рівно настільки, щоб побачити моє обличчя.

— Я знайшла ляльку, — сказала я. — І машинку теж. Світлано Петрівно, нам треба поговорити, поки Паша не змусив вас зробити ще гірше…