Свекруха дистанційно керувала сином під час сімейної розмови, аж поки невістка не вирішила звернутися до неї напряму

Наталя стояла, тримаючи навушник двома пальцями, й усміхалася. Усмішка ця була настільки широка й водночас моторошна, що Пончик, який нарешті вийшов у коридор, волів сховатися за пуфик.

Роман тут-таки знітився, мов пробите колесо. Уся його пиха випарувалася в одну мить. Він згорбився, спробував судомно вихопити навушник із рук дружини, бурмочучи:

— Наталю, Наталочко, віддай. Ти все не так зрозуміла. Ми це просто… це ми так радимося. Мама просто хвилюється за наше майбутнє.

— Радьтеся, — лагідно мовила Наталя, легко ухилившись від його рук. — Яка краса! Сімейний консиліум!

Вона не стала кидати навушник на підлогу чи топтати його ногою в нападі люті. Натомість спокійно піднесла крихітний мікрофон до своїх губ.

— Зоє Петрівно, ви мене чуєте?

Її голос звучав рівно й доброзичливо, наче вона замовляла піцу, а не руйнувала чужу імперію влади. На тому кінці повисла секундова пауза. Вочевидь, свекруха перетравлювала різку зміну декорацій.

— Зоє Петрівно, доступ до банкомата закрито, — чітко, з розстановкою промовила Наталя в ефір кілька простих, але нищівних слів. — А ваш глава сім’ї просто зараз вирушає до вас на повний пансіон.

— Хто кому гроші на хліб видаватиме — розберетеся самі. Щасливо залишатися!

У динаміку тут-таки пролунав обурений качиний вереск:

— Як ти смієш? Та я тебе! Ромо! Ромо, не слухай її! Забирай картку силоміць!

Наталя не стала дослуховувати це марення. Вона просто скинула дзвінок, натиснувши пальцем на крихітну сенсорну панель навушника, і гидливо кинула пристрій у пластикову миску Пончика з водою. Навушник булькнув і затих назавжди…