Свекруха дистанційно керувала сином під час сімейної розмови, аж поки невістка не вирішила звернутися до неї напряму

Наталя примружилася. Поведінка Романа здавалася дивною. Він говорив натягнуто, рубаними фразами, роблячи між ними безглузді паузи, ніби чекав на суфлера.

Раз у раз він нахиляв голову до правого плеча й дивно морщився.

— Жінка не вміє планувати, — видав він чергову порцію мудрості, ніби дослухаючись до порожнечі. — Ти купуєш непотрібні речі.

Наталя не стала влаштовувати скандал, кричати про свої права чи лити сльози. Жіночі істерики були не в її стилі.

Мозок працював чітко й холоднокровно, вибудовуючи пазл із дивних рухів чоловіка, його притиснутого до плеча вуха й раптової зухвалості. Вона зробила крок уперед. Роман інстинктивно спробував відступити.

Його показна бравада почала руйнуватися під її прямим спокійним поглядом.

— Ану, глава сім’ї, іди сюди, — м’яко, з теплою усмішкою сказала Наталя.

Вона простягнула руку й упевнено взяла чоловіка за підборіддя. Той отетерів від несподіванки й завмер. Швидким відпрацьованим рухом другої руки Наталя заправила йому волосся за вухо, запустила пальці у вушну раковину й витягла звідти крихітний, майже непомітний чорний бездротовий навушник.

Роман охнув. Обличчя його миттєво змінило колір із бойового червоного на блідо-сірий. Він спробував перехопити її пальці, але було пізно.

Мерзенний, шиплячий шепіт із крихітного динаміка було виразно чути в тиші передпокою. Зоя Петрівна на тому кінці ледь стримувалася, щоб не зірватися на крик. Отрути в її голосі вистачило б на десяток гадюк.

— Ромо, голосніше кажи, вимагай ще й її картку, — мовила Зоя Петрівна з таким запалом, ніби керувала бригадою колієукладальників. — Скажи: даватимеш тільки на необхідне, а все інше переказуй на мій рахунок — під мій контроль. Я вбережу ваші фінанси від цієї марнотратниці. Тисни на неї морально, поки тепленька…