Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі все зміниться

За кілька днів кур’єр доставив в «Аурелію» великий кошик із фруктами й білими орхідеями. Наталя ахнула так голосно, що з примірочної визирнула клієнтка.

— Оксано Романівно, це вам! Тут листівка.

На щільному папері було написано лише кілька рядків: подяка за допомогу й надія на нову зустріч. Підпис — Вадим.

Оксана довго тримала листівку в руках. Подарунок був красивим, ненав’язливим і дуже особистим. Ніхто давно не робив для неї нічого подібного. Андрій дарував квіти за датами, часто з виглядом людини, яка виконала обов’язковий пункт. Тут не було обов’язку. Лише увага.

Увесь день вона думала, чи варто відповідати. Страх піднімався звичною хвилею: нові стосунки — це ризик. Знову довіритися. Знову впустити когось у життя. Знову колись почути, що твоє — це вже не твоє. Але разом зі страхом було інше відчуття, тепле й легке. Їй хотілося написати.

Увечері вона знайшла контакти архітектурного бюро, власником якого виявився Вадим Корнейчук, і надіслала короткого листа з подякою. Відповідь прийшла майже одразу.

Він запросив її повечеряти після свят, пославшись на бажання обговорити інтер’єр одного ресторанного проєкту. Оксана усміхнулася цьому прозорому приводу й погодилася.

Новий рік вона зустрічала з Яною. Вони приготували легку вечерю, відкрили добре ігристе, довго сміялися й згадували, як ще недавно сиділи в сквері біля поліції, святкуючи зовсім іншу перемогу.

— Що загадала? — спитала Яна після півночі. — Нового принца?

— Просто бути щасливою, — відповіла Оксана. — А вже з принцом, без принца, з собакою чи з двома продавчинями — життя розбереться.

Після свят вони з Вадимом зустрілися в ресторані з панорамними вікнами. Приміщення й справді було його проєктом: лаконічний інтер’єр, м’яке світло, сміливе поєднання грубої фактури й витончених деталей.

— Ну як? — спитав він, коли вони сіли.

— Сильно. Тут є характер. Не просто дорого, а живо.

Вадим помітно зрадів не компліменту, а тому, що вона побачила саме це. Вечір потік легко. Він розповідав про роботу, подорожі, старе кіно, джаз. Оксана говорила про бутик, про клієнток, про те, що мріє колись створити власну лінію одягу. Про розлучення згадала коротко, без подробиць. Вадим не став розпитувати, лише сказав:

— Ти дуже багато винесла. І все одно не озлобилася.

— Я не впевнена, — чесно відповіла вона.

— А я бачу.

Він провів її додому. Біля під’їзду не намагався наблизитися надто швидко, не грав у впевненого завойовника. Просто взяв її за руку.

— Дякую за вечір. Можна я подзвоню завтра?

— Можна. І давай уже на «ти».

Він подзвонив. Потім ще раз. Зустрічі стали регулярними: кіно, концерти, прогулянки засніженими вулицями. Вадим не тиснув, не повчав, не намагався зайняти собою весь простір. Поруч із ним Оксана вперше за довгий час відчувала не тривогу, а спокій. Наче поруч горіло рівне світло, до якого можна підійти ближче, не боячись обпектися…