Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Тарас завмер. Сенс сказаного доходив до нього повільно, чіпляючись за звичку вважати, що Оксана все одно якось згладить.

— Зачекай. Ти влаштувала сцену на касі? Змусила маму червоніти перед людьми? Оксано, ну як так? Ми ж сім’я. Тобі складно було оплатити? Я б потім віддав.

Оксана поклала ложку на стіл. Повернулася до нього без роздратування, але й без м’якості.

— Твоя мама й твоя сестра набрали продуктів і косметики на тридцять вісім тисяч чотириста двадцять. Поставили все на стрічку й у потрібний момент оголосили, що платити нічим. Це не випадковість, Тарасе. Це відпрацьований спосіб змусити мене розплатитися за чужі бажання.

Він розкрив рота, але нічого не сказав…

— Нагадати тобі наш щомісячний платіж за житло? — продовжила Оксана. — Майже така сама сума. Ми закриваємо його вдвох. І я не зобов’язана замість цього купувати твоїй мамі ікру, а Марті баночки для обличчя.

— Можна було тихіше, — невпевнено сказав Тарас. — Без людей.

— Тихіше вже було. Багато разів. Якби я знову заплатила, за тиждень усе повторилося б. Тільки замість ікри були б креветки, замість кремів — щось інше. Я нікого не принижувала. Я запропонувала дорослій жінці оплатити те, що вона сама вибрала. Якщо необхідність платити за власного лосося здається їй ганьбою — це не моя проблема.

Телефон Тараса раптом завібрував у кишені так люто, ніби всередині бився маленький мотор. На екрані висвітилося: «Мама»…