Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Він винувато глянув на Оксану й прийняв виклик. Голос Валентини Миронівни прорвався з динаміка одразу — різкий, ображений, гучний. Вона говорила про ганьбу, про напад, про невдячність, про те, що син одружився з холодною жінкою, якій шкода для рідної матері шматочка риби. Марта, за її словами, лишилася без необхідного догляду, а сама вона ледь не померла біля каси.

Тарас знітився, як хлопчик перед суворою вчителькою.

— Мамо, ну не плач. Мамо, я куплю щось. Ну досить…

Оксана мовчки підійшла, взяла телефон із його руки й натисла відбій. Потім поклала апарат на стіл.

— Хочеш купити рибу — іди й купуй. За свої гроші. Потім відвези мамі. Я сьогодні вже безплатно попрацювала водійкою. На цьому моя благодійність закінчилася…

Тарас дивився на неї кілька секунд. Він явно збирався заперечити, але передумав. Цей її погляд він знав: спокійний, твердий, без жодного зайвого слова. Сперечатися з таким поглядом було все одно що штовхати закриту бетонну стіну плечем.

Він тяжко зітхнув, узяв ключі й пішов до дверей.

— Гаразд. Куплю їй хоч курятини, інакше вона мені до ночі телефон обриватиме.

Двері зачинилися. Оксана лишилася на кухні сама. Вона відкрила кефір, налила у склянку, поклала в тарілку сир і прислухалася до тиші.

Ця тиша не була порожньою. У ній не було чужих вимог, ображеного сопіння, раптово забутих гаманців і звичної потреби рятувати всіх від наслідків їхніх же апетитів. Навіть шум холодильника здавався не побутовою дрібницею, а доказом нормального життя, де ніхто не розпоряджається твоїми грошима замість тебе. Безплатний кран перекрили. І зроблено це було не криком, не сльозами, а одним пластиковим розділювачем на касі…

Оксана зробила ковток холодного кефіру й усміхнулася. Вперше за довгий час субота знову стала схожа на її власну.