Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу
Ні дурна, ні потвора, ні зануда, непогана господиня, надійна подруга й навіть уже педагог, який отримав перші подяки. І все було б добре, якби не самотні вечори й вихідні, які віднедавна вона почала ненавидіти. От тільки й радості лишалося, що дожити до відпустки й махнути на море або з друзями на природу.
А там, серед безкраю, що виблискує на сонці, дивлячись, як вогняна куля тоне у вечірній синяві, або крокуючи стежкою, що біжить угору в гори, так легко забути про свою невлаштованість, бодай на якийсь час. І раптом усе її життя змінилося назавжди. Щастя наздогнало її, точніше, звалилося на неї згори, а потім якийсь час переслідувало по п’ятах.
Спочатку Олена його не розгледіла й навіть досить уперто відштовхувалася від нього, поки не зрозуміла, що це доля. Того осіннього дня вона їхала з роботи, відстоявши цілу зміну уроків, перевіривши купу зошитів і провівши довжелезні батьківські збори. Діти були горласті й непосидючі, як, утім, і належить молодшим школярам.
Написаний класом диктант був просто жахливим з погляду орфографії й пунктуації і водночас кумедним через справжні шедеври. Наприклад, словом «поїзд», у якому якийсь юний ненависник рідної мови з п’яти літер примудрився неправильно написати три. Батьківські збори потішили менше.
Половина складалася з монотонної нотації якоїсь пані з департаменту освіти, і Олена всіляко намагалася втримати на місці щелепу, яка так і рвалася вивихнутися в позіху. Судячи з замучених облич батьків, вони були цілком солідарні зі своїм класним керівником. Потім усі трохи розважилися питанням, чи треба все-таки збирати дітям на новорічні подарунки, але хвилювання швидко вляглося.
Закінчивши роботу, Олена вийшла в теплі осінні сутінки й із насолодою втягнула в себе вологу свіжість. І тут-таки зіщулилася й сховалася під парасолькою, бо за комір дивовижно влучно залетів жмут холодних дощових крапель. Сидячи в автобусі, вона міркувала, як людська голова може бути водночас непідйомно важкою й абсолютно порожньою.
Останнє лякало особливо сильно, і щоб переконатися в наявності в себе інтелекту, вона надала обличчю одухотвореного й відстороненого виразу та взялася згадувати гарний вірш, вивчений колись дуже давно. Але згадати весь вірш Олена не встигла. На неї, важко зітхнувши, навалилася жахлива вага.
— Та ви що взагалі! — обурено пропихтіла любителька поезії, відштовхуючи від себе здоровенне мокре тіло. Під дружні обурені вигуки «очі роззуй, водію нещасний, хто тебе так гальмувати вчив» і злагоджене майже хорове «не дрова везеш!» вага сповзла з Лени. Вона обернулася високим молодим чоловіком у вологій від дощу куртці.
— Ой, вибачте мені, будь ласка, — промовив він і зніяковіло всміхнувся. Лена підвела на нього очі, сповнені глибокого почуття. Він, очевидно, щось теж відчув, бо знітився, ледь помітно почервонів і, кашлянувши, несміливо мовив.
— Вибачте, дівчино, ви так незвично дивитеся, ви мені щось хочете сказати?
