Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

— Ні, що ви, — остаточно знітився чоловік. — Я просто хотів, розумієте, просто… Загалом, якби я міг… — Слухайте, зніміть ви цей дурний капюшон, — раптом випалила Лена.

— А то ви схожі на якогось змовника, якщо не сказати гірше. Він випростався, скинув із голови капюшон і, наче разом із ним, струсив із себе незручність. По-дурному все якось вийшло, і він знову всміхнувся, явно знаючи, що це йому дуже пасує.

Є обличчя, які спершу не здаються нам якимись особливими, вартими уваги. Але це рівно до того моменту, поки їхні власники не усміхнуться. І от тоді їхні обличчя буквально розквітають, підсвічуючись невловним для ока світлом і осяваючи все довкола.

Чоловік, що стояв перед Леною, мав саме таку рису. Уперше в житті наважився познайомитися з дівчиною отак, просто на вулиці, і домігся тільки того, що до смерті її налякав. Він похитав головою.

Ну, припустімо, не до смерті, а так, наполовину. Олена несподівано для самої себе вирішила перехопити ініціативу в розмові. — Ну, в будь-якому разі, безумовно, ви винні.

— У мене серйозний стрес, а коли я нервую, у мене прокидається страшенний і невгамовний голод, розумієте? — Ой, так? — зрадів незнайомець. — А я можу запросити вас кудись?

— Але ж я повинен якось загладити свою провину, зняти ваш стрес. Може, ви погодитеся посидіти зі мною за компанію, поїсти, поговорити? — Тільки майте на увазі, дівчина їсть доволі багато, любить свіжозварену каву й тістечка з кремом, а ще дівчину звати Леною.

— Ну, ви наче все перелічили, а от познайомитися так і не пропонуєте. Вона прислухалася до власних слів і дивувалася їм. Можливо, навіть іще більше, ніж молодий чоловік, що стояв перед нею.

Та що це з нею? Вона ж у житті так не розмовляла, не те що з цілком незнайомою людиною, а ні з ким зі своїх друзів чи родичів. Може, це так виявляється реакція на стресову ситуацію?

Ну, хтось, приміром, плаче чи кричить, дехто непритомніє. А вона, Олена Лужина, раптом ударилася в зовсім не властиву їй нахабність. — Ой, так, знову вибачте, мене звати Антон.

Він розплився в зовсім уже сліпучій усмішці. — Мені так приємно, Лено. Вона вже було повернулася вбік, як раптом завмерла.

Ще жодного разу в житті її просте ім’я не вимовляли ось так, якось незвичайно, легко, ніби не промовляючи, а видихаючи звуки. Він вимовив його ніжно й обережно, випускаючи на волю. — Ну що? — розгубилася вона.

— Ходімо, чи що? Тут неподалік є дуже симпатична кав’ярня. Додому того вечора Лена заявилася дуже пізно, просочена легким ароматом кави й ванілі.

Вона ввійшла з блаженною усмішкою на обличчі й сяючими очима. Під здивованими поглядами батьків вона махнула їм ручкою й попливла до своєї кімнати, продовжуючи мрійливо всміхатися. — Ленусику, що з тобою? — несміливо спитала мама.

Але тут-таки була обхоплена за плечі міцною рукою чоловіка й почула його неголосний голос. — Та невже не зрозуміла? Закохалася наша донечка по-справжньому! Нарешті, слава тобі, Господи!

Батько мав рацію, зрозумівши стан доньки навіть раніше за неї саму. Лені й Антонові було поруч одне з одним дивовижно добре. Не минуло й кількох місяців, як він заговорив про знайомство з батьками.

З Лениними татом і мамою все минуло легко й просто, Антон їм беззастережно сподобався. А зрозумівши це, він спалахнув до майбутніх родичів такою вдячністю, за якою дрібні недоліки й шорсткості просто загубилися. А от коли дійшла черга Лені представлятися матері Антона, вона добряче злякалася.

— Слухай, я не можу, я боюся. Ну яка я, в самому ділі, наречена? Я напевно зовсім не сподобаюся твоїй мамі! — мало не істерила вона.

— Та навіть не думай, якісь дурниці! — розсердився Антон і тут-таки підбадьорився….