Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

— О, так, дуже хочу, — кивнула Олена. — Будь ласка, зійдіть з моєї ноги, ви стоїте на ній.

Він із жахом подивився вниз, ойкнув і квапливо пересунув свій кросівок убік. Лена пробурмотіла щось на кшталт «топчуться тут усякі, не дивлячись» і втупилася в мокре автобусне вікно. Відверто кажучи, про пасажира, який відтоптав їй ногу, вона тут-таки забула, продовження вірша теж не згадала й роздратовано вилізла з автобуса.

А за час поїздки гидкий дрібний дощ припинився, і Олена побрела мокрою алеєю до свого дому, почуваючись прекрасною й самотньою незнайомкою, що романтично гуляє в осінніх сутінках. Такою собі поетичною й таємничою дівчиною. Щоправда, вже за кілька хвилин романтичний і мрійливий настрій змінився спершу подивом, потім легкою тривогою, а слідом і відвертою панікою.

За нею безшумно йшов за кілька десятків кроків по, як на зло, безлюдній алеї високий мовчазний чоловік у капюшоні, насунутому на обличчя. Те, що він не просто гуляє, а саме переслідує, і саме її, чомусь одразу впало Олені в око. А як інакше пояснити той факт, що, щойно вона пригальмувала й озирнулася, постать теж завмерла на місці й зробила вигляд, що її дуже цікавить чи то колір, чи то конструкція лавочки.

Кинувши погляд через плече, вона вчепилася побілілими від напруження пальцями в ремінець сумки й пришвидшила крок. Ну, так і є, переслідувач, тепер уже цілком точно зрозуміло, що він її переслідує. Так ось, цей тип теж явно прискорився.

Загалом, влипла. І, як навмисне, довкола й далі ні душі. А ж на цій алеї вечорами завжди повно людей.

Гуляють молоді мами з візочками, поважно крокують бабусі з собачками й намотує належні йому за режимом десять кілометрів довготелесий хлопець-спортсмен. Та де вони всі сьогодні? Чому немає нікого, крім цієї постаті в низько насунутому капюшоні?

Нагнавши на себе жаху, Олена прискорила крок. І раптом зі страхом, тепер уже справжнім, що проймає наскрізь, відчула, що її наздоганяють. Принаймні вона вже чула кроки, що постукували по плитці, і чавкання підошов по калюжах.

Ну от і все, догулялася, майже спокійно подумала Олена. Вона відчувала, як серце, що не бажало миритися з неминучим, калатає в грудях. Треба б набрати повітря в легені й закричати щосили.

Але горло, як на зло, пересохло, і губи наче склеїлися. Ну, без бою я не здамся, зараз я йому влаштую, цьому… не знаю кому, раптом із відчаєм подумала Лена. Вона різко зупинилася й розвернулася на місці.

І за секунду побачила поруч широко розплющені яскраво-блакитні очі й чомусь знайому усмішку. — Дівчино, вибачте, що потягнувся за вами, — промовив він. — Я вас, мабуть, трохи налякав, так?

— Трохи налякав? — перепитала Лена, віддихавшись. — Та в мене мало серце від жаху не зупинилося! Ой, вибачте, мені, мабуть, тепер доведеться постійно перед вами перепрошувати.

Він знову всміхнувся й розвів руками. — Мені просто раптом відчайдушно захотілося не загубити вас, розумієте? Ну от я вийшов за вами з автобуса, плентаюся слідом і ніяк не можу придумати, як би мені з вами познайомитися.

— Та вже нічого не скажеш, романтика, — пробурчала Олена. — Зачекайте, — схаменулася вона, — ви з автобуса? А, ви той самий громадянин, який кілька хвилин із радісним виглядом тупцяв на моїй нозі, так? І що вам треба, постояти на другій?