Свекруха підтримала сина, певна, що невістка покірно піде з дому, але за хвилину все змінилося

Вона повернулася до застиглих родичів, які збилися в центрі кімнати, нагадуючи отару наляканих овець, що тримали в руках хто виделку, хто серветку. Оксана вийшла в центр, підняла пачку чеків угору, мов прапор, і голосно, з беззаперечною інтонацією топменеджерки на нараді, промовила:

— Шановні гості, прошу уваги. Звільняємо стільці. Стільці, на яких ви сидите, виготовлені на замовлення. Вони мої, я їх забираю. Посуд, тарілки, келихи, соусники теж просто зараз складаємо назад у коробки. Я їх уже принесла з комори. Їжу згрібаємо назад у пакети. Так-так, качку й салати я теж забираю. Інгредієнти куплені за мої гроші. Чеки з супермаркету додані. Роман указав мені на двері, я йду. Але все, що можна забрати, я в цій халупі не залишу.

У вітальні повисла пауза, яку порушувало лише агресивне дзижчання шурупокрута, яким вантажник уже розбирав журнальний столик.

— Ти не маєш права! — верескнув Роман, нарешті повернувши собі дар мови. Він застрибав на місці від обурення. — Ми в шлюбі. Це спільно нажите майно. Я подам до суду. Ти половину мені мусиш залишити.

Оксана щиро розсміялася. Її сміх був дзвінкий і легкий.

— Ромчику, сонечко моє! Половина спільно нажитого? Чудово! Хочеш претендувати на половину майна? Прекрасно! Тоді готуй триста тисяч. Це рівно половина споживчого кредиту, який я брала на ремонт твоєї чарівної печери. Платиш просто зараз мені на картку. Диван залишається тобі. Ну що, переказуєш?

Роман вдавився повітрям і схопився за кишені. На його картці до зарплати залишалося рівно двісті сорок. Цього не вистачило б навіть на одну ніжку від того самого дивана.

— Отож-бо, — кивнула Оксана. — Раз грошей немає, то не заважай людям працювати. Хлопці, забираємо стіл…