Свекруха прийшла по норкову шубу й вирішила розплатитися моїм телефоном, але біля каси на неї чекав неочікуваний відгук

Коли вхідні двері за свекрухою зачинилися, на кухні стало тихіше, але не легше. Оксана підійшла до чоловіка. Тарас із перебільшеною старанністю дивився в порожню таблицю, ніби від неї залежала доля великої компанії.

— Звідки в неї гроші, Тарасе? — спитала Оксана тихо.

— Вона ж сказала, накопичила, — швидко відповів він. — Ну чого ти знову? Мамі шістдесят. Їй хочеться перед родичами не виглядати бідною. Орися все життя її підколює. Там звичайна жіноча гордість.

Оксана трохи схилила голову, розглядаючи чоловіка з холодним, майже науковим інтересом. Потім коротко кивнула. Слово «накопичила» прозвучало надто гладко, ніби його заздалегідь вивчили й тепер боялися переплутати…

Багетна майстерня Оксани містилася на околиці. Невелике приміщення пахло деревним пилом, склом, клеєм і щільним картоном. Тут усе підпорядковувалося її правилам: рама сходилася без щілини, паспарту лягало рівно, клієнт отримував не просто оформлену картинку, а відчуття, ніби його скромний постер став майже музейною річчю.

Марта, давня подруга й напарниця, зустріла Оксану біля робочого столу з кухлем розчинної кави. У Марти була коротка стрижка, гострий язик і характер, який не м’якшав навіть на свята.

— Обличчя в тебе таке, ніби ти вже вибрала місце, де ховатимеш тіло, — заявила вона замість привітання. — Свекруха приходила?

— Дзвонила й особисто з’явилася, — Оксана поставила сумку на стіл і ввімкнула комп’ютер. — Сьогодні купуємо їй норкову шубу.

Марта вдавилася кавою. Кілька крапель упали на стіл, і вона стерла їх рукавом вільного светра.

— Норкову? Людмила? Та сама, що місяць тому позичала в тебе гроші на ортопедичні устілки? На які кошти?

— Оце я й хочу зрозуміти.

Оксана відкрила банківський застосунок. Особистий депозит, куди вона відкладала на розширення майстерні, був у порядку: велика сума лежала спокійно, окремо від родини. До цього рахунку не мав доступу ніхто, крім неї.

Потім вона відкрила спільний сімейний рахунок. Туди вони з Тарасом складалися на побут, великі покупки й непередбачені витрати. Зараз ці гроші мали піти на ремонт машини: рульова рейка вже давно нагадувала про себе, та й сайлентблоки потребували заміни. На рахунку мало лежати сто тридцять тисяч.

Оксана оновила сторінку. На екрані лишилася жалюгідна десятка.

Вона не одразу кліпнула. Цифра стояла нерухомо, як насмішка. В історії операцій значився переказ на картку Тараса. Сто двадцять тисяч. Пізно ввечері, коли вона вже спала.

У майстерні глухо гудів холодильник. Марта, побачивши, як змінилося обличчя подруги, поставила кухоль і підійшла ближче.

— Що?

— Тарас зняв гроші на ремонт машини, — вимовила Оксана рівно. — Сто двадцять тисяч. Залишив на рахунку трохи, щоб я не помітила пропажі одразу.

— От же ж гадьониш, — тихо, але з почуттям сказала Марта. — Він віддав їх матері. Але на норку цього все одно не вистачить. Хороша шуба коштує значно дорожче.

Оксана погасила екран. Картина склалася без зусиль. Тарас віддав матері спільні гроші, щоб та могла з важливим виглядом з’явитися в салоні. Але повної суми в Людмили Остапівни не було. Тому й знадобилася Оксана: машина, картка, кредитний ліміт, зручна невістка, яку можна притиснути біля каси соромом, родинними обов’язками й чужими поглядами.

Телефонувати чоловікові й влаштовувати скандал було марно. Людина, здатна вночі винести сімейні гроші й уранці дивитися в порожню таблицю з невинним обличчям, уже вибрала бік.

— Що робитимеш? — Марта насупилася. — Заблокуй усі картки й не їдь. Скажи, що захворіла. Та хоч що-небудь.

Оксана поправила комір сорочки. На її обличчі з’явилася маленька, майже непомітна усмішка.

— Ні, Марто. Якщо жінка такого становища не може зустрічати ювілей без норки, я відвезу її до салону. Нехай приміряє, вибере, насолодиться. Ми поїдемо по шубу…