Свекруха прийшла по норкову шубу й вирішила розплатитися моїм телефоном, але біля каси на неї чекав неочікуваний відгук

Решта робочого дня минула зовні спокійно. Оксана приймала замовлення, вимірювала паспарту, добирала багети, пояснювала клієнтам різницю між звичайним склом і антивідблисковим. Руки працювали точно. Голос лишався рівним. Тільки всередині йшов тихий розрахунок: де Людмила Остапівна спробує викрутитися, на чому тиснутиме, як поведеться Тарас, коли зрозуміє, що його схема розкрита.

О третій Оксана під’їхала до будинку свекрухи. Людмила Остапівна вже стояла біля під’їзду, переступаючи з ноги на ногу. Вигляд у неї був такий, ніби вона збиралася не до торгового центру, а на урочистий прийом: щільний макіяж, нитка штучних перлів, бордовий жакет, сумка з блискучою фурнітурою й такий насичений шлейф парфумів, що в Оксани защипало в носі ще до того, як пасажирські дверцята зачинилися.

Свекруха вмостилася на сидінні з важким сопінням і відразу взялася командувати.

— Могла б ближче під’їхати. У мене стегно ниє. І чого в тебе так холодно? Увімкни пічку.

— Доброго дня, Людмило Остапівно, — спокійно сказала Оксана, вивертаючи з двору. — Гроші з собою?

Свекруха ляснула долонею по величезній сумці.

— При мені все. Ти за своїм телефоном краще стеж. Тарасик сказав, у тебе ліміт пристойний. Якщо трішки не вистачить, додаси, я потім поверну.

— Якщо трішки, розберемося, — м’яко відповіла Оксана.

Людмила Остапівна вдоволено фиркнула й усю дорогу до торгового центру говорила майже без пауз. Головною темою була старша сестра, Орися Остапівна, жінка жорстка, самостійна й неприємно успішна. Вона багато років тримала мережу будівельних магазинів, звикла рахувати гроші, чужу лінь не поважала й молодшу сестру жаліла лише на словах, зате за кожної нагоди повертала до реальності.

— Ориська думає, якщо в неї гроші водяться, то вона королева, — обурювалася Людмила Остапівна. — Купила собі пальто з альпаки й ходить тепер, задерши носа. Та в ньому вона схожа на облізлу ламу. Подивлюся я на її обличчя, коли ввійду до ресторану в чорній норці. Вона від заздрощів салатом вдавиться.

Оксана слухала, не перебиваючи. Що дужче свекруха розпалювалася, то важче їй потім буде відступити без галасу.

Торговий центр зустрів їх світлом вітрин, гулом голосів і солодким запахом із зони десертів. Хутряний салон розташовувався на другому поверсі, серед дорогих магазинів. Біля входу стояли манекени у важких шубах; усе навколо сяяло склом, дзеркалами й холодною впевненістю, що бідність краще лишати за порогом.

Не встигли вони переступити поріг, як до них ковзнув консультант. Молодий чоловік у бездоганному костюмі, з гладкою зачіскою й усмішкою, де ввічливості було рівно стільки, скільки вимагали продажі. На бейджі значилося: Мирон, старший менеджер.

— Добрий день, пані, — проспівав він. Погляд швидко ковзнув по простих джинсах Оксани, затримався на Людмилі Остапівні й пожвавився. Досвідчений продавець безпомилково зрозумів, хто тут прийшов не по річ, а по підтвердження власної величі…