Свекруха прийшла по норкову шубу й вирішила розплатитися моїм телефоном, але біля каси на неї чекав неочікуваний відгук

За касою стояла молода дівчина з обережною усмішкою. Мирон подав їй цінник, вона відсканувала штрихкод. Термінал коротко пискнув.

— З урахуванням персональної знижки підсумкова сума — триста шістдесят тисяч, — урочисто оголосив менеджер.

Людмила Остапівна поставила сумку на стійку. Робила вона це повільно, ніби навколо зібралася черга глядачів. Потім розстебнула блискавку, сунула руку всередину, пошарила й насупилася. Пауза вийшла такою театральною, що Оксана майже почула невидиму музику.

— Ой, — протягнула свекруха.

Вона зашелестіла в сумці нарочито голосно. На скло полетіли ключі, гребінець, зім’яті чеки, серветки, маленький флакончик парфумів. Людмила Остапівна притиснула руку до грудей.

— Гаманець! Я гаманець удома забула! На тумбочці! Там уся готівка. Господи, як же це… Я так перехвилювалася, у мене тиск піднімається.

Мирон насторожився. Його усмішка стала тоншою.

— Виникла проблема з оплатою?

Людмила Остапівна повернулася до Оксани. За секунду розгубленість зникла з її обличчя, поступившись місцем жорсткій вимогливості.

— Оксано, ну чого ти стала? — голосно сказала вона, хоча чути було майже нікому. — Чого від каси відійшла? Прикладай телефон до термінала. Люди чекають.

Оксана озирнулася. У салоні, крім них, касирки, Мирона й нудьгуючого охоронця біля входу, не було нікого.

— Які люди?

— Не починай, — зашипіла свекруха, нахиляючись ближче. — Плати. Удома розберемося. Я мати твого чоловіка, ти зобов’язана мене підтримати. Не ганьби мене перед персоналом. Тарасик сказав, у тебе ліміт великий.

Тепер Оксана по-справжньому здивувалася. Вона припускала, що Людмила Остапівна дістане вкрадені сто двадцять тисяч, покладе їх на стійку й почне тиснути на решту. Але план виявився нахабнішим. Свекруха вирішила не витрачати навіть ці гроші. Повністю чужа шуба, повністю чужий рахунок, повністю чужа відповідальність.

— Ви зранку сказали, що гроші у вас є, — спокійно нагадала Оксана. — І в машині сказали те саме.

— Зараз не час чіплятися до слів. Прикладай телефон.

— Ні.

Коротке слово повисло між ними холодно й твердо. Мирон ступив крок до термінала, ніби хотів прикрити його собою.

— Пані, якщо виникли труднощі, ми можемо відкласти виріб…

Оксана підняла руку, зупиняючи його.

— Мироне, скасовуйте операцію. Покупки не буде. У громадянки регулярні провали в пам’яті й стійке бажання купувати речі, на які в неї немає коштів.

Обличчя менеджера миттєво втратило колишню м’якість. Він подивився на Людмилу Остапівну вже без захвату, оцінюючи не клієнтку, а ризик для товару…