Свекруха прийшла по норкову шубу й вирішила розплатитися моїм телефоном, але біля каси на неї чекав неочікуваний відгук

— Що ти верзеш? — зірвалася свекруха, багровіючи. — Тарас обіцяв! Він сказав, ти оплатиш!

— Тарас багато чого каже, — відповіла Оксана й дістала телефон. — Наприклад, учора ввечері він зняв із нашого спільного рахунку сто двадцять тисяч, які лежали на ремонт машини. За дивним збігом саме після цього вам терміново знадобилася елітна норка.

Людмила Остапівна розкрила рота, але перші секунди з нього не вийшло жодного звуку. Касирка відступила від стійки. Мирон трохи примружився. Салон, ще хвилину тому гладкий і дорогий, раптом став тісним.

— Це наклеп! — нарешті верескнула Людмила Остапівна. — Я тебе засуджу! Тарас із тобою розлучиться! Плати негайно, поки я добра!

Оксана знайшла потрібний контакт і ввімкнула гучний зв’язок. Гудки пролунали в салоні виразно, майже урочисто.

— Алло, — пролунав хриплуватий упевнений голос.

— Добрий день, Орисю Остапівно, — сказала Оксана, дивлячись просто на свекруху. — Ми зараз із Людмилою Остапівною в хутряному салоні. Вона вибрала норку за триста шістдесят тисяч. Каже, ви маєте позаздрити. Тільки платити їй нічим, і вона намагається змусити мене взяти все на себе. Як порадите вчинити?

На тому кінці на секунду стало тихо. Потім Орися Остапівна розреготалася так голосно, що касирка мимоволі кліпнула.

— Оксаночко, розвертайся й іди до машини, — прогриміла вона з динаміка. — А Людці скажи, хай чужу річ знімає, поки охорону не покликали. Вона ще за пилосос борг не закрила, а вже в норку полізла? Статусна ти моя, не сміши людей. Ряджена злидарка.

Обличчя Людмили Остапівни спершу стало червоним, потім пішло сірими плямами. Вона смикнула рукою, ніби хотіла вихопити телефон, але Оксана відвела його вбік.

— Я не дозволю себе ображати! — прохрипіла свекруха. — Ви всі ще пошкодуєте.

Мирон остаточно перестав бути люб’язним.

— Пані, зніміть виріб, — сказав він крижаним голосом. — Негайно. На хутрі вже можуть лишитися сліди косметики.

— Я нічого не зніму! — вигукнула Людмила Остапівна й відступила до дзеркала, притискаючи поли шуби до себе. — Я клієнтка. Я маю право. Я скаржитимуся. Ви не знаєте, з ким зв’язалися.

Мирон ледь помітно кивнув охоронцеві. Кремезний чоловік у чорній формі, який досі нудьгував біля входу, випростався й рушив до них.

— Оксано, оплати, — свекруха різко кинулася до невістки й спробувала вхопити її за рукав. — Ти не розумієш. Це ганьба. Тарас тобі цього не пробачить.

Оксана подивилася на її перекошене обличчя, на розкриту сумку біля каси, на вже розкидані по склу дрібниці. І зрозуміла: якщо піти зараз, сто двадцять тисяч зникнуть назавжди. Людмила Остапівна сховає їх, витратить, розплачеться, збреше, що загубила. А Тарас потім роками вдаватиме винуватого й віддаватиме борг крихітними частинами, поки всім не набридне вимагати.

Рішення прийшло одразу…